dissonata

а я - навпаки, але коли читаю поезію українською, то мене вражає, наскільки прекрасна і глибока ця мова! як передвечірнє небо, де ледь-ледь з'являються зірки! мені важко навіть про неї говорити, бо подих захоплює... та, на мою думку, писати цією мовою набагато важче, важче створити гарну річ, бо нею або досконало, або ніяк. треба багато натхнення і майстерності, отже це велике випробування для того, хто взявся щось написати...

а вот из русских: __________________________________________________________ ЕЁ ИМЯ ее имя - лучистый ветер ее имя прямо в глаза смотрит заглядывает за живое себя не замечая в оперении букв ее имя - разрешение на выезд граница между ничем и чем-то вызов , призыв и зов выход без права войти обратно ее имя - крушение самолета крылья завернутые в чешую букет полевых цветов собранных сегодня утром ее именем решают судьбы призывают дьявола молятся богу каждого человека зовут ее именем каждый предмет называют так слова и звуки картины и ощущения ее имя принадлежит всем и никому оно принадлежит мне и я отказываюсь называть молчать завещать его ______________________________________________________ ВЕЧЕРНЯЯ БАЛЛАДА (Первый стих) Менестреля крылатое слово не сгинет в веках, Не растает оно под дождем от полночной тревоги, И вечно слово жить будет у нас на устах, У тех, кто мечтает в лесу под Луной у дороги. Под шелест листвы и в тени одиноких дерев, Сидели с гитарой в руках, тишину разгоняя, С безупречностью тонкой печальный мотив свой запев, И героев столетий былых с тоской вспоминая. Пусть странник минуту под сенью дубов постоит, Отдохнет он с пути, песней сердце свое пусть согреет, Но всё же не сможет он в путь свой дальше пойти Не дослушав балладу мою, хоть уже вечереет. И солнце златое садиться за облака, А я все мечтаю, словам придавая узоры. Может, звезда улыбнется мне тихо издалека, Теряя в напрягшихся пальцах янтарные взоры. ______________________________________________ АФРОДИТА ...ты - что-то сильно пахнущее искусством, теплый мартовский вечер, обнаженная муза, мастер, забывшийся в полете фантазии, твой дом - не Европа, не Азия, ты из Вальхаллы. ты - божественная нежность, фантасмагория, странная бесконечность. я - Елизавета Батори. жрица любви, жрица крови. неземное счастье, бесконечная песня, пафосный мим. театр одного актера - ты. я - грязь на улицах Вероны, памятник неизвестности, голый амфитеатр. я - сломанные цветы. преподношу тебе золотое яблоко в дырявом корыте. изваяние из черного мрамора, лопнувшая струна, декаданс... ты молишься Афродите. донельзя приятно. ты создан для рококо. я - декоративная ракушка. вечная весна, нечто априорное, заоблачное. я опять пьяна от тебя. а ты... ____________________________________________ НОТЫ Я забываю обо всем, и помню только о музыке. Я не замечаю, что весь стол завален книгами, А по полу разбросаны вещи... Они неважны. Я только нотные тетради держу в порядке - Они какая-то важная часть меня. Только мысли об искусстве я пускаю в свою голову, Чтобы оставлять их в глубинах подсознания. Я не умею рисовать карандашом ничего, кроме своих нот. Да и они мои - относительно. Они принадлежат миру, как и я. В этом мы похожи, в остальном - разные. Я - их инструмент, они без меня - мертвые знаки на бумаге, Точки, оживающие под мягкими пальцами. Ничего, кроме гармонично сыгранных звуков меня не интересует. Я наслаждаюсь, купаюсь, растворяюсь, рождаюсь В них... _________________________________________

еще нашла на укр. языке: * * * Ген ,там, за вербами, ховаються зорі крихкі, Я зустрів серед поля ритми співочих нив, Тихо ступав, щоб не втратити жоден звук І не злякати той плин випадкових див. Часом губив себе, і, вгамувавши жах, Шепіт розбурханий чув, наче горів весь степ, Зривався тоді на біг, і з піснею на вустах Я зупиняв хвилини, як тільки міг. І дарував землі кроки юнацьких ніг, Ще й, як дитя, радів, на метеликів полював, Я ще не знав, звідки чую наспів ланів, Але вже тоді на сопілці підігравав. З думами сам на сам – ніжний філософ сну – Небо поклав собі замість перини я, Цей найсолодший злет в іншу, чужу весну, Вимір, де всіх живих не хвилює тривалість дня. Де всі мої пісні, трохи не так звучать, Радше вони живуть вповні своїм життям, Я підшукаю їм музику тих ланів, І випадково вдам, що не знаю про їх злиття. Потім скажу, що я там лиш на мить заснув, І обійму тебе, та попрошу папір, І, позабувши, хто на пісню мене надихнув, Я лиш збагну: то кохання нестримний вир. * * * сльозами синіми сяє сміх саксофоніста - сьогоднішнього софіста стиглих сонат, сентиментальних сонетів, синестетичних сцен свого світлого сопранового соло. сольмінорний стогін спливає саркастичними смішками сопілки. сапфірове серце сардонічно світиться. солодкі сутінки, сальто сценариста, скрипічне сольфеджіо, сонячна ся сюїта смагардовим синдромом стендаля спіткають старе серце співачки. собор стоїть скрючений силами століть. смертельною стежкою ступає самотня стопа, скерована сюди сміливим симфоджазом. срібні струни спонтанно слідкують сукупними сегментами смичкового спектра. створювач спить, свистячи солов’їним співом, сонмами серафимів скинутий серед сатурналій столичних скрипок сивого страдиварі. * * * Тримай в своїх обіймах теплу ніч, Таку спокійну, лагідну й казкову, Співай пісні їй ніжним тихим словом На темних вулицях, серЕд пустих узбіч. Ти можеш напоїти ніч сльозою Одною лиш, та вистачить сповна, І легкий присмак: пряний і медовий Замінить пляшку кращого вина. Не вЕрнуться пісні мої додому, Загубляться у безлічі зірок, Злетять у темний простір невідомий, Бо вже до ранку залишився крок...

Piacevole …вечір фотографує сновидіння, дзвенить у вухах немов під час нагорної проповіді. тиша слухає музику моїх снів, яка лунає зі старої каплиці. мені так часто сниться музика! я заплющую очі і сама стаю скрипкою. музика – відображення волі, її не можна скорити, їй можна тільки віддатися… Maestoso …яблука розбрату вже достигли на яблуні, нас засудили на смерть прописними істинами, але хто ж нам сказав що ми усі помираємо? деякі живуть довше ніж в книжках написано… Тeneramente …кімната захлинулася ароматом фрезії, за вікном гуде весняний дощ, музика торкається душі ніжно, з кожним звуком ще ніжніше... вальс із дощових крапель. що може бути приємніше? Adagio …ніч лунає в усіх кутках церкви торкається вівтаря у стилі бароко, заповнює всі порожнини, з’їдає нефи єдине що вона не може затьмарити – шматочок світла, що звучатиме вічно…