Gajavata

Мені не вдалось опуститися на землі Атлантиди, видно не достойний.

Це називалось - творчі семінари шукання іскри, золота в піску. ...Плили над лісом фіалкові хмари як обважнілі кетяги бузку. Ішов Хікмет. Іще блідий. Ознака - що серце знов, що тяжко, що воскрес. А поруч з ним оранжевий собака такий красивий вишуканий пес Ішов Хікмет, ішов назустріч з нами А ми були тоді Літінститут Усі питання сколоті тернами хотіли вирішити тут. О, ми були великі полемісти! Пашів румянцем юності азарт на всі питання зразу відповісти усі проблеми зразу розвязать Була розмова довга і гаряча уже й ті хмари вечір перебув Хікмет сказав: - Там зараз передача Будь ласка, хтось зловіть мені Стамбул Все перейшло у іншу враз площину І гладив він оранжевого пса А ми йому ловили батьківщину І це був сум. І це була краса. А світ хрипів. Всі станції гриміли Співав, кричав і сперечався світ Чи ми знайти йому цю хвилю не зуміли чи десь вона розбилась об граніт але крізь шум, крізь клекіт той і галас крізь голоси немислимих країн Туреччино! Чого ти не озвалась? Він так тужив за голосом твоїм! Ліна Костенко

Ця притча приклад того що не має допускати у себе свідомість. Це приклад роздвоєності у собі. При цьому губиться поняття вірно не вірно, нема орієнтирів. Можна прийняти і так і так, нема цільності, нема на що опертися. Озвучу її ще раз. Однажды Учитель спросил учеников: - на бревне сидели три лягушки, одна из них решилась прыгнуть в воду, сколько лягушек осталось сидеть на бревне? Вот мой предполагаемый ответ: - две, ответил ученик так как после решения всегда следует реализация, если реализации не было, то не было и решения. Можно предположить что решение было не верным, или необдуманым, или вода была холодной, можно придумать еще множество причин чтобы лягушка осталась на бревне, увидела на дне то, что ее испугало. но условие задачи лаконично - лягушка приняла решение. За решением идет действие. Вот ответ из притчи: -три, неуверенно ответил один из них -конечно же три лягушки, улыбнулся Учитель,поскольку лягушка не предприняла для этого никаких действий. Никогда не путайте действие с принятием решения. Иногда вам кажется что вы уже прыгнули, но на самом деле вы по прежнему сидите на бревне. Якщо слідувати законам логіки то перша відповідь має імовірність бути вірною рівно пятдесят процентів. Друга, відповідь із самої притчі теж має математичну імовірність бути правильною рівно пятдесят процентів. Та у притчі обявлено що імовірність продовження саме такого розвитку подій рівному сто процентів. Якщо провести строгий математичний аналіз, послуговуючись лише голими даними то треба зауважити у невідповідності притчі, бо вона дає заведомо не правильну відповідь. І прийнявши таку відповідь яку дає притча, ми допускаємо роздвоєність у собі, легко зваблюючись, приймаючи на віру, не потрудившись подумати, а що ж перед нами таке.

Не читав він це одкровення Марії Валторте, ну хіба б він написав після цього Мар Мані, або написав по іншому.

Скажу коротше. Відповідь що залишилось три заперечує поставленій умову задачі, що одна з них рішилася плигнути Або по іншому, на один факт не можна дивититись взаємно виключаючими поняттями. Це нагадало мені Евангельську історію коли Учителем була дана відповідь на звинувачення чи не силою князя тьми він ізціляє хворих і немічних. І як памятаєте була дана відповідь що зайшовший мав би звязати. бути сильнішим. Та тьма не може звязати світло, це світло розсіює тьму, звязує її. І ще було сказано що розсічене із середини царство не може встояти і руйнується до самого кінця.

Відповідь не вірна. Осталось тільки дві жабки. Так як сказано було що вона рішилась. А якщо вона не скочила в воду, осталась сидіти, значить не рішилась. Але сказано було що рішилась. Там не було сказано ні про які коливання її, чи обдумування рішення, там було сказано тільки одне, що вона рішилась. Бо якщо не прийняла для цього ніяких дій тоді не рішилась, а це не так, вона рішилась. Тому що одне випливає з іншого як послідовність незворотності. На одне явище не можна дивитися взаємно заперечуваними поглядами. На жаль притча не вірна.

В одному із своїх недавніх послань Учитель побажав нам зробити час своїм союзником. Я думав що це алегорія направлена на привнесення дисципліни в своє життя. Та недавно знайшов таке: ...через время человек может черпать Силу Божью обращая Время к себе и направляя ее в Сердце Жизни Единой своей - в Чашу. Для этого он все время должен находиться в положении воина. Для этого он все время должен быть искренен, правдив и честен перед Богом внутри себя и умело направлять токи своих произношений в центр.

Місто Ур ...І жив народ, і звався він шумери Все пережив і війни й землетрус І древні воїни, що вмерли держали кубки біля вуст. У тій долині, що аж ген де пісками плавить небосхил, царі, поети, і легенди лягли в шість ярусів могил Отак помалу і помали вони пішли у забуття. А з міста Ур, з міського валу, шумери сипали сміття. Все вище й вище, й вище, й вище смітник тотальний виростав А що було там кладовище то вже й ніхто не памятав. В долині Тигра і Євфрата, яку заносить жовтий мул, поблякне слава Герострата перед твоєю місто Ур! Бо тож вогонь, то діло чисте В руках людини - то життя А ти пихате і речисте по груди вгрузло у сміття Навалом сипавши непотріб засипав, сам не знав коли, мечі, шоломи, арфи, котрі твоєю славою були! Чи стали люди твої ниці, чи вже на них якась мана, що ти засипав ті гробниці що ти забув ті письмена?! Які врятують тебе гуси, о найнесчашнійший народ, що переживши такі струси, не пережив своїх глупот?! ...Ідуть роки, ідуть століття. Хтось щось руйнує. Хтось і створює. А місто Ур зсипає сміття зсипає сміття на свою історію. Ліна Костенко

Послідовно відповім на всі поставлені запитання не приводчи їх змісту у формі доступній для мене. Пробував дихати з різною частотою, при цьому лікті піднімаються в такт дихання, пальці рук положенні на плечі. Коли руки покоїлись на колінах піднімаються тільки плечі. Підтримка мого тіла суміщалась з диханням, направленна як порух у вверх. Любий імпульс в верх я сприймав як благотворний. Більш часті вдихи чергувалися з уповільненими. Відчуття на макушкі було, це було відчуття що в цьому місці кості розмякли. ніби роздвигаються. тепло відчував. Коли намагався побачити вищі центри то бачив тільки світло, візуалізації як такої не було, та було відчуття спокою. В попередніх спробах візуалізація була в частині підготовки, очищення поля. Сітло опускалося з верху, повільно, очищаючи поле. Поле мало наслоєння, від зовнішніх факторів. Там де опускалося це світло, як світовий циліндр, все оставалося уже чистим, як саме світло. Я не впевнений що вдалося довести до самого низу. там потік зупинився. Найпринятнішим диханням видалось мені поглиблене дихання, плавно легке. На останнє запитання відповім що точність попадання не залежить від швидкості потоку. Важить тільки намір, воля, візуалізація, усвідомлення того куда ти хочеш провести цей потік, і для якої цілі. Візуалізація, я виявив, мені вдається трудно.

Я принімаю безоговорочно прерогативу первенства Духа. Я його відчував свій Дух, всього кілька раз. Мій Дух співав, я слухав, чув таке вперше. Це, те що я зараз, і мій Дух це різниця величезна. Іще чув я як співали Духи двох людей, двоє із групи Восхождєніє, одна залишила від себе память у виді прекрасного слова Весна. Інша возглавляє цей проект зараз, це Восхождєніє. В рівній степені я хочу розвивати душу, утончати тіло, працювати над тілом. Я бажаю цілісності у цій роботі.

Мудрец Навстречу Солнцу Пойду я навстречу солнцу, и приду я к Солнцу и попрошу у него кусочек Света, и попрошу у него лучик тепла, и попрошу я у него Жизнь вечную, которая есть у Солнца всегда, которая живет в Солнце всегда; оно несет Свет, оно несет тепло и оно животворящее - и оно, Солнце, всегда даст то, что я попрошу, потому что я попрошу у него все это искренне, с огромным желанием и верой, что я это получу; и Солнце понимает, что все это я направлю на добро, что все это я умножу, положу в свои ладони и подброшу, и мое тепло и мой свет - свет сердца, свет моей души - вернется опять к Солнцу. Я пойду к нему, когда пойму, что мои силы истощились, что мне нужна поддержка, подпитка, - я пойду к нему, и когда я почувствую, что я изнемогаю, что я устал, что я не понимаю, как это со мной произошло, - я снова пойду к нему. Солнце - какой же ты Дар, какой же ты Свет, какая же ты Сила! Солнце - ты Жизнь! Свети нам всегда, Свети нам везде, Свети для всех, для каждого, и чтобы Солнце это было источником - источником любви, источником жизни каждому, кто живет на Земле или на Небесах! Чтобы Солнце отдавало себя, понимая, что оно отдает Жизнь! Не дорого ли это, люди? Мудрец

Стримайтесь. Сокровенне є і лишається в цьому світі. Те що не належить розголосу, бо це більше похоже на поговір пущений по вітру. Я бачив луг і квіти і не було навіть видно землі щоб стати на неї, суцільні трави, безліч різноманітних квітів. І ми йшли по цій землі, по цим квітам, і багато хто згинався щоб зірвати і одразу ж випрямлявся, не торкнувшись. Були отравлені цим, а якщо це я. Квіти лишилися незірвані і недоторкані, та це не тому що їх було жаль зірвати. Кожному хотілось взяти щось з цього луга на память. Та так ніхто і не торкнувся, бо були политі зовсім не небесною росою. Якщо ви бачете у собі щось недостойне, що потребує розкаяння, то невже це треба робити публічно, виставляючи як медалі на грудях, невже свої рани треба виставляти як здобуток, невже треба про це кричати зі всієї сили. А якщо воно таке коротке що після крику треба пустити поголос про невідомо кого, якусь пагану людину. То невже це було каяття? Щоб подивитись інформацію по телевізору, треба пробиратися через канали - програми деколи як через дикі чащі, деколи це що показують більше похоже на звіринець. З їхніми нестримними почуттями, які вони вважають за честь вилити на когось, виставляючи це боротьбою за правду, а в більшості виставляючи свою незрілість в сфері почуттів, бо почуття теж треба виховувати. Хотілося б щоб ці луга по яким ми ходимо не були отравлені нічим, і так хотілось понюхати ці квіти і зірвати і принести до дому цілий оберемок більшість яких я бачив уперше.

Дякую, дякую що відповіли. Хочу сказати що його фільми я ще буду переглядати, і не раз. І буду думати. А зараз хочу розповісти що мене спонукало відмовитись від мясного. В основному. Це відчуття що тебе обманююють. Що розглядають основні істини які викладені в Біблії, не особливо придаючи уваги якщо це не співвідноситься з життям. Говорячи про смирення ставлять людину вище, вище тварин, вище всіх, що я розумію лише як одне - панувати над. Тут нічого немає від простоти справжності. Недавно я пройшовся по нашій довгій вулиці. Знову виставлене мясо, продають прямо на вулиці. Помітив що були люди що обходили їх стороною, звертали на другу сторону. Я подумав коли б запитати цих людей, чи виконують вони заповідь не убий. Вони б відповіли, та боронь боже, звичайно виконуєм. І я в них про це не спитав, та спитав єгов що стояли неподалік із стендом з розставленими книгами, чи стосується заповідь ця до тварин, що і їх не можна вбивати, вони відповіли що до тварин заповідь не стосується. Я не намагався щось довести, по ланцюжку це привело б до Каїна і Авеля. І на цьому би всяка прерогатива захисту життя впала б. Бо вони ніколи не задають запитання. Я ж насліпо, так як вони не можу. Пробачте за цей відступ трошки довгий. Я Ігор.

Звичайно, буду вдячний. Якщо ви маєте на увазі те що уже написано я прочитав. Якщо ви про фільми, вони не дають відповіді на питання які я задаю. Якщо збираєтесь відповісти, то буду щиро вдячний.

Я так впевнено, і не на своїй гілочкі, ви пробачте мене Єлена, але це казка для вас. Це давня предавня казка як гуси лебеді забрали маленького хлопчика та полетіли з ним далі, у невідомі краї. Як дівчинка сестричка побачила цю стаю що несла хлопчика та кинулась доганяти. Так починається казка. От бігла вона бігла, та втомилась, та й птахів не видно. Та зупинилась, та біля яблуньки, та взмолилась. Чи не бачила птахів, чи не пролітали повз неї, що забрали її братика. І відповідає їй яблунька: от скоштуєш моїх яблучок, тоді і скажу. І скуштувала дівчинка і розказала їй яблунька, та й побігла дівчинка дальше. І от знов дівчинка втомилась, бо не зупинялась ніде у дорозі, а птахів все не видно і не видно. І бачить піч стоїть на дорозі, запашні тільки спечені пиріжки на гарячій печі, і запах від них, запашний. Та питає дівчинка тільки про братика, та про птахів, й не дивиться на пиріжки. А піч відповідає: от скуштуєш моїх пиріжків, тоді і скажу. І скуштувала дівчинка, і розказала піч. І так виходило, що всі, всі їй допомогли, і знайшла накінець дівчинка братика, догнала птахів, віддали хлопчика. Ви напевно уже зрозуміли що розказане мною повязано із недавно обговорюваною темою звязаною з відказом від їжі. Хочеться відновити рівновагу. Бо основна теза яка прозвучала що при цьому здобувається свобода, що ми станем вільними. Від чого? Як може яблунька заперечувати нашу свободу? Хіба весь смисл її існування не втому щоб виростити плоди. Для людей. І нічого вона взамін не хоче, лиш дарувати. Багато що на Землі передбачене саме для людей. І така проста думка, якщо ніхто не захоче взяти яблуко у руки, то яблунька засохне і помре, бо вона нікому не буде потрібна. Пшениця і жито перестануть родити, їх не буде. Що я тут маю на увазі? Бо я знаю що ви мені маєте чим відповісти. Я маю на увазі іти разом з Землею, не відділяючись, не уособлюючись, разом. Відказ же споживати плоди Землі обовязково поставть людину в позицію ізоляції. Коли ми говоримо про свободу, що ми маємо на увазі? Що для нас свобода? Корупція, ненависть, жадність, неправда, все що звязує і топить, все що не дає вільно і легко дихати, спілкуватися один з одним з радістю і простотою, яке це має відношення до цих дарів які з радістю нам дарує Земля? Хіба вона щось хоче за це від людини? Це одне. Ще проговорим й інше. Потрібно буде заповнити час який вивільниться і людина буде мати необмежені ресурси його. Чи знайде вона те що наповнить його, що зробить життя вартісним. Я хочу лиш відновити втрачену рівновагу, я хочу щоб прозвучали мотиви і щоб вони були правдиві, щоб ми розуміли для чого, і що ми хочемо.

Телефонний дзвінок. Прийди до мене, прийди на церкву, одяг, він вже забруднився, хоче випратися. Добре, я зайду, я прийду ближче до кінця робочого дня. Ось і закінчується робочий день, і розмова продовжується, та тепер уже на робочому місці. - Покажи мені свій робочий одяг. - Ось. Зложена і наперід підготовлена купка ложиться на стіл. Це вбрання уважно переглядається, дещо підноситься вище і прискіпливий погляд очей оцінює стан цих речей. - Ти знаєш, я краще куплю тобі щось на секонд хенді. - Це нічого не дасть, через тиждень вони будуть такі самі, я не можу цього уникнути. - Я таки тобі куплю, моє життя надто важливе щоб заніматися цим. Одяг ложиться на місце. Я дивлюся на всі очі, бо дещо мені доводиться чути вперше. Скажи, а чим, чим важливе твоє життя, в чому його цінність, що це, що для тебе складає його вартість? Це тільки подумки, питає мій погляд, мої очі. Я не заперечував, і не обурювавсь, спокійно до цього віднісся. Та хочеться мені побачити це, до сих пір, що воно є, і не вимагає пояснень, бо видно усім. Я сміюся із себе коли перу свій робочий одяг, і приходить на память розмова про важливість життя. Ранком, коли ще засвіту, я спокійно і методично вимиваю кухню, і деколи відкриваються двері і мені роблять зауваження, що плюскіт води чутно, і це заважає спати. Я їм пояснюю без слів, лиш тим самим здивованим поглядом, але ж це ви повинні були зробити, це ви в такому стані залишили. Мені це важливо. Цього я вже нікому не пояснюю і ні з ким про це не говорю. Це потрібно мені. Бо є я в цьому світі, я є. І мені хочеться положити руки на чистий стіл. Не зведеш звичайно життя до цього, це тільки маленька характеристика що проявляє його, але вона щось показує. Здавалося б що і говорити тут нема про що, може й так. Та чую я деколи подібне, в інших обставинах, з іншими людьми. Зараз, останнім часом, я чую голос що звернений до мене, він запитує: Дай звіт про своє життя. Цей строгий голос, він настійливо чекає відповіді на своє запитання і від нього неможливо ухилитись. Я бачу це звернення в багатьох людях, усвідомлюють вони чи ні. Занепокоїння. Що є життя яке належить тільки їм, є те що можуть зробити тільки вони самі, і в них можуть за це спитати.

Насправді спасибі вам дуже велике. Я подивився усі фільми окрім першого, це важливо. Якщо вважати що аудиторія ширша ніж ми думаєм, бо форум це не тілки для нашого індивідуального спілкування, він призначений для людей, то будемо вважати що вони мають змогу це прочитати і читають. і дивляться. Все це насправді відкриття нового. Це вражає!

Ви ж знаєте...тепер всі будуть думати про це.

Все таки один голубий вогник є, залишається, провіряв. Виключав і включав, входив і виходив із форуму, вогник лишається. Новые послания Учителя. Деколи так довго світився розділ про вегетаріанство, коли уже там давним давно не було ніякого нового повідомлення. В цей момент станом на зараз світиться тільки один вогник, всі остальні погасли. Інтересно.

Дякую Учитель!, спасибі Єлена! Я радуюсь так же як і всі. У мене тиха радість, я це намагаюсь не розплескувати. Таке відчуття що це абсолютно новий етап роботи. Зараз я намагаюсь освоїти цей вид дихання. Він відрізняється від всіх видів які я знав. Тут багато включається, тут зосередженність, візуалізація, але особлива. Бо може бути візуалізація як уява, а може бути проявлене бачення просторових звязків, наповненість простору, як молеколи зєднуються між собою, азот має свою енергетичну побудову, кисень свою. Трансфокація - можна миттєво переключити свідомість на рівень молякулярних звязків. Це сукупно з процесом дихання. Я пробував це по різному. Були дані чіткі установки дані тільки на три фази - глибокий вдих, максимальна затримка дихання, різкий видих. Максимальна затримка дихання, так щоб без насилля у мене деколи бувало до двадцяти, тридцяти секунд. Тут опісля виникають дві можливості: перша це продовжити вдих і повторити цикл, друга зробити затримку дихання від двох до шести секунд після видиху і почати наступний цикл дихання. Перше. Це дуже для мене виявилось вогняним, в прямому смислі цього слова. Я не міг дихати таким способом тривалий час.Це як зрозумів, коли необхідно привести організм миттєво до роботи. Відчуття виникали, при затримці дихання, особливо до двадцяти секунд це втрата часу. Був спокій, якщо під спокоєм вважати повну неколебимість духу. Якщо розглянути це з точки зору фізіології, а для цього треба підключити ще інший процес - кровообігу. То получається так: кров проходяща через вени, артерії капіляри до наймаленьких часточок тіла, є провідником життєвого принципу, та не тільки, вона є своєрідною, якщо так можна виразитись каналізаційною системою. Цитую. Кровь вытекает из левого желудочка сердца чистым жизнедательным потоком и, загрязненая отбросами и поднимается в легкие, промежуточную станцию, где соприкасается с питающим жизненую энергию кислородом, который вдыхает легкие, и в процесе горения порожденный горением углекислый газ выделяется в свободном состоянии. Таким образом кровь очищается огнем и готова вновь продолжить путь. Тут я відповідаю на питання зачим дихати, тобто поки за одну лише фазу зачим видихати, це вивод з організму вуглекислого газу, на енергетичному плані це вивод осадочних енергетичних матеріалів. А тоді одна із функцій вдиху, а за затримку дихання ще треба подумати але я дам на це відповідь, тоді одна із функцій вдиху і в цілому дихання як процесу є очищення крові. Я ясно бачу що необхіно доповнити відповідь, можливо хтось інший доповнить, або представить все по своєму. Продовжую. Одночасно з поступленням в кров кисню в перше енергетичне тіло, сущностне, поступає ефірна енергія що присутня в молекулах повітря: приміняючи силу волі можна трансформувати цю енергетичну ефірну субстанцію у ще більш високий стан, а зараз!, це можливо!, і тоді можна постигнути велику тайну цього процесу, за допомогою якого дух отримує свободу. Продовжую. Отже кров продовжує свій рух далі і досягає мозку, але вже очищеною, наповнена собою новою енергією, І вияви радості при цьому тричі кричащих благодарю (за послання) , ясно це від відчуття чистоти. Тут є один момент, він звязаний з гіпофізом, з запитанням про ричаг, з питанням про клітинне дихання що буде забезпечуватись направленим посилом із мозку. Є один центр - таламус. він найбільше з усіх відділів і центрів мозку омивається і забезпечуються кровю. Два потоки крові проходить через нього. Його ще називають шлюбна кімната. Таламус енергетично зєднаний з простором Духу. Ми це ще не розглядали. У мене виникла думка, що гіпофіз, який опущений і знаходиться не на своєму полагающомуся місці був ізначально розміщений у таламусі. Я представлю на чому це основується пізніше. Я не хочу як зараз, подати це у виді догадки, бо я стараюсь розібратися у цьому всьому,а це виходить за межі того що я знаю про енергетичні центри, багато нового є.

давайте!

Роздуми, спогади. Більше вони повязані з намаганням щось зрозуміти, людину, події, потік що несе і міняє все. Що здавалось міцним і навіки, а ввійшов цей потік і з легкістю зруйнував. Потім, виходячи з сьогоднішнього бачення намагаються пояснити і все правильно розкласти по поличкам, і це не вдається. Бо приходять нові зміни, вони знецінюють старі пояснення, бо вони ніколи не можуть передбачити те що приходить услід, що приносить у виді майбутнього...У нашому старинному містечку сформувалася маленька групка людей різного віку, що любила природу, і це нас обєднувало. Основним чином це виявилось у ранкових і вечірніх пробіжках навколо великих озер, потім ми купалися разом, про щось розмовляли. Я ж там був самий молодший, волів не встрявати в розмови, більше мовчав. Якось заговорили між собою, запитали свого товариша, чому він свого сина віддав вчитись у російську школу.У нас було три школи, і в одній викладання проводилоссь на російській. Це через військове містечко що примикало до старого міста. Діти військових вчилися там. В основному спілкування було на українській, та майже всі розумілися на польській, звичайно знали і російську, ми почитали її як другу рідну мову, та й польську намагалися знати, польща була за двадцять кілометрів від нас. Та питання прозвучало. Відповідь приголомшила всіх нас. Чоловік сказав що бажає свому сину блага, він сказав що хоче щоб син кимось став в житті, щоб він чогось добився. Сказав що це поможе йому, коли він закінчить російську школу, він більше буде мати шансів у житті. Щось вони там говорили у відповідь, я памятаю що. Та дивно було це всім. Бо ті діти що вчилися у російській школі шанувалися нами, це за те, що попавши в інший край спокійно зберегли свою мову, це шанувалося у нас, і так же вільно говорили по українські, це теж шанувалось...Це спогад, епізод. Мені хотілося це зрозуміти тому що подібні речі перейшли в сьогодення. Вони деформують деякі слова, вложенні значення приймають інший зміст, і те що було насправді губиться. Візьмемо слово братство, що воно означає? Чому сталась девальвація цього слова, а вона сталась. І що розуміється під цим словом? І стається, коли ти промовляєш правильні слова, а вони вже нічого не пояснюють. Зараз я думаю про Іоана Блаженного. Завдяки йому я маю змогу читати послання Матері Марії, це важливим є для мене. І більше нема кому дякувати за це, ще групі людей що його оточують. Я переписую те що мене вражає, такого дуже багато. І ще думаю про значення слів. Деколи навколо слова утворюється вакум, багато правильного, точного сказано, а правди не відчувається. Так з тим братством. Народжений на україні, та нічого за неї не знає. Іоан це обширна енциклопедія по історії, по літературі, по музиці. Усе представлено ним, написано понад шістсот книжок, та народжений на Україні нічого не написав про Україну. І нема в мене сприйняття цього слова братство, що воно щось значить. Ідуть точні слова, правильно розставлені, ідуть навіть не його слова, а із вищих сфер, і коли я читаю за братство, я це не можу зрозуміти. Деколи, коли я чую слово благодарю, коли там могло прозвучати дзвінке дякую. І тоді я сприймаю це як підкуп божества.

Можливо в вас немає інтересу необхідного? А може тут друге, діло не в кількості. Та кожного разу читаючи, задумуючись, заглиблюючись, ми щось транслюєм у світ, будоражим його. Просто це тяжко буде другий раз знайти, якщо вийти з цього.

Напевно ви маєте рацію, напевно слід шукати основну причину в цьому. Та тільки губиться в цьому всьому людина, нема її. Одинокі персонажі остаються, вони міняють історію, чи обривають її. А де ж людина? Чому вона немає впливу ні на що. Мов ріка що мірно тече, не міняючи своїх контурів, не міняючи русла. Мені не хочеться думати що окрема людина це так мало.

Про голубі вогники, що спалахують зліва від строчки.