Gajavata

Подібне містечко. про яке ви говорили, храм і десять будинків. Щось подібне написав у своєму романі Гермае Гессе, називається "Гра в бісер" Це країна в середині країни. Так як він це описує, це могла бути катарська держава в середині іншої держави, якби їй вдалося вижити. Основна мета, сама ціль існування її це втримування духовності, розвиток особистості по всім важливим напрямам, втримування досягнення людства на найвище доступній шкалі. Особливо придавалося важлива увага музиці, історії, виховання дітей, це було першочергове. Основне зерно, досягнення це була винайдена ними гра, яка так і називалась - гра в бісер. Це був синтез мистецтва і вищої розумової діяльності. Видвигалась ідея яку майстер ігри міг огортати у любий вид творчості. поєднувати всіма можливими засобами. Це був їхній винахід, вони вважали що зробили цим внесок в історію розвитку людства. Це представлялось у виді змагань які влаштовувались дуже врочисто. По селах вони відбирали дітей. і рідко коли батьки відмовлялись віддавати до їхніх шкіл на навчання. З церквами вони утримували швидше відношення яке можна було б назвати спостерігаючим. не входячи з ними у ближні стосунки. Вважали це єдина правильна річ яку вони роблять це утримувати духовність на найвище можливій висоті, тут вони були безкомпромісні. Разом з тим у них була абсолютна свобода розвитку в духу проявлення кожної людини. Вони приділяли дуже велику увагу мудрості. Виховували цих дітей що брали на виховання, потім відпускали у світ. Виросши.серед такої обстановки вони ішли в світ з величезними обдаруваннями, з істинними цінностями, і це давало змогу зовнішній державі мирно розвиватись. А ви, що ви могли б запропонувати у вашому містечку? Яка явлена ціль, яка мета?

Руан Жанну д Арк спалили в Руані. Мені шкода тебе Руане. це останні її слова. ... А світ чадить, а світ уже не білий А ти така, хоч прикладай до ран Голубко Жанно, дух неозлобілий,- "Руан, Руан, шкода тебе Руан!" Руан, Руан...така висока вежа Красиве місто, що і говорить Руан, Руан, на площі ж не пожежа,- людину палять, бачиш як горить? Ти бачиш, ти! Ти ніздрі роздуваєш, ти товпися, ти в захваті, закляк як мучиться!...і корчиться!...буває ж... і стогне, стогне! - А ти думав як? Це боляче. Це тяжко. Це смертельно. Для цеї муки тіло заслабе. Ну кат - це кат, вогонь розвів ретельно А хто, Руане, хто примушував тебе?! А втім, чого ж. Все так, на кожнім кроці. Останнє в світі враження Христа як той жовнір змочив ту губку в оцті і ткнув її розпятому в уста. Вітаю вас. Оплакую вас, люди. Горю вогнем у вашу темноту Спасибі вам за наклепи й огуди, за галас ваш і вашу німоту. Не вирвуся. Прикручена, прикута. Обвуглююся в пекло огняне А все таки горять зі мною й пута, що до стовба привязують мене. Прощайте, люди. Кланяйтесь горилам. Згорю, одмучусь, і воскресну я. Та тільки буде пахнути горілим. Руан, Руан, твоє Руан імя! Ліна Костенко.

Символізм снів. Складені уже певні образи, вони знайомі для всіх, і це дає можливість розуміти і орінтуватися в сні. Зрідка буває невідоме, тоді я стараюся зрозуміти. Людину можна показати по різному. Образ рибки це давній символ християнина, для мене це просто людина. Має значення все, де вона плаває, це може бути море, багато світла, чисте відкрите небо, вітер. Людина плавала разом з дельфіном, ця людина любить дельфінів. Все ж я побачив її у виді людини, це щоб мені було ясно хто це, в яких радісних, просторних і чистих водах плаває. Бачив також людей у виді рибок. Бетонна дорога, наш міст через який я завжди перебігаю коли бігаю. Це вже наше містечко. На мості деревяний відкритий ящик. там морожена риба, так виглядає. Я вже далі не біг, думав що вона не там, вона ще жива, та приморожена інеєм, хоч надворі літо. Вона ж має бути у водах, та води нема. Живої води нема, нема де вони могли плавати, тільки очі рибин відкриті, дивляться з мольбою. Уже вдень, працюючи на церкві, я зрозумів що це за рибки, що люди це, що задихаються у відсутності живої води, що словом у даному разі називається. Було і інше, було те що стосується мене. і я міг оцінити і порівняти і зрозуміти відкритий це простір, безмежний, аж до самого горизонта, чи немає цього. І що це таке. Я це зрозумів, це мені показували кілька разів, це було для вразумляння. Ще людей я бачив у виді дерев. Великі могутні сосни, це найкращі. І в літку і в зимку їх хвоя зелена постійно виділяє кисень, ще якісь тонізуючі запахи, золотиста смола стікає по стовбуру. Гарно крізь віти дивитись на небо, воно тоді здається особливо насичене, особливо глибоке, не таке коли дивишся на відкритому просторі, красивіше. Хоч небо, воно саме по собі цінність, мало перед чим я благоговію, можливо єдино це і є небо. В українському фолькльорі часто буває прирівнюють людей з деревами, хоча б згадати образ калини. Бачив різних людей, кого би можна назвати сильними світу цього, з деякими можна було ходити, бо хотів поговорити, тільки в гумовцях, стільки грязі, болота у них під ногами, також тих хто в тюрмі, кого би можна назвати совістю людською. Ще бачив як люди будують життя своє, це теж в виді образів. Це внутрішнє їхнє, слова які вони відпускають в світ і чим вони наділені, чим засівають себе і що виростає в їхніх внутрішніх просторах. Був сон мені, ішов я оминав одну оселю, дім гарний, там також і город, от кажуть сад, це прийнятий браз а там кукурудза росла в нього на городі, як стіна висока один в один початки налиті з золотистими космами. І я тихенько по окраїні пройшовся, щоб не потривожити нікого, така благодать від цього місця йшла. Можливо і в мене, ну я так хочу щоб так було, в моїх внутрішніх просторах щоб виросло щось подібне. Та я більше марю садами - квітами. Можливо це і виросте і тоді я зможу запросити до себе гостей і друзів, і погуляти там.

Ще, нічого не сказано мною, а це би я мав сказати в першу чергу. Хай напишеться ще багато книг, хай сила буде на це, хай можливість проявиться.

Я ще прагну творчості, виявлення його у всіх видах.

Дякую Учитель, дякую Єлена! Новый Год...Какие изменения вы ожидаете? В какой сфере? Что нового вы желаете получить? Знания, в каком направлении интересны лично для вас? И если настроиться на временной поток - какие ощущения вы получите? Как вы считаете - что важное нужное мы должны сделать? Это время...построения планов, загадывания желаний, время в котором можно мыслить о сокровенном, строить самые смелые планы и предложения. Время когда вы много определяете сами - осознано или нет. Я предлагаю подойти к этой теме осознано....быть тем. чьи слова и даже мысли будут осуществляться в этом мире...Мечтайте! Ваши смелые мысли могут творить реальность будущего в чистом пространстве....Поднимайтесь в высь...над всем бренным и мелким и посмотрите вниз. Ведь большое видится на расстоянии. Большое разглядеть можно только с высоты. Мечтайте! Смотрите вперед, и старайтесь видеть. Это важно...наполнить жизнь нетленными ценностями, которые будут вечно пребывать с вами и в вас...выделить главное в жизни, беречь его, лелеять... Я сподіваюсь змін що торкнуться всіх сфер, у мене є відчуття сили, могутності що послідує за кожною людиною, коли вона обирає правильний крок, вірить і неухильно слідує і намагається змінити цей світ, довіряючи своїм внутрішнім відчуттям, призиває зміни і відчуває необхідність їх, хто розуміє що так далі жити не можна, що не тільки воля людини, що є воля неба і що ця воля первинна і її треба призвати. І не так як це роблять церковники - помер раб Божий, не даючи людині ніякого шансу, бо життя прожите а її далі називають рабом. Так і не виконавшим нічого, нічого не зрозумівшим. Що народився раб Божий, що помер. Це страшно, таке відношення до людини. Ні на що не гідна, ось що вони цим кажуть. Та це неправильно, кожна людина може відчинити наступні двері, бо зміни, оновлення, новий погляд на світ, вони потрібні. Якщо перейти до більш конкретного, то я думаю зміни прийдуть в Росію. Там накоплена величезна, могутня і світла сила. Соловки. Ці безчислені лагеря де були міліони. Люди, які дивним образом помінялись, які вели в колишньому, в минулому, світське нічим не виділяюче від інших людей життя, вони вже не мали ніякої змоги вийти за колючу проволоку, повернутись назад, до дому. Вони були уже відрізані. Там погинули міліони, та там щось сталось. Вони боролись, бо їхній людський образ хотіли знищити, вони боролись самі за себе, вони не дали стерти себе, ніби вони уже ніщо. Мати Марія, Богородиця перебувала там, вона там була тижнями. У виді медсестри з тоненькою кофточкою із шерсті накинутої на плечі. Вона проходила там, і туди де ніхто вже проникнути не міг. Хто про це знає? Церква блокує ці відомості як тільки може. Вони читають свої богослужіння монотонним голосом по заведеному ритуалу ніби нічого не сталося, ніби нічого не було. А люди там, вони проходили голгофу ставали христами. Сукупно, а до Соловків причисляються ще жертви Дахау, Освенціма, Богородиця каже що сукупно це рівняється жертві Спасителя за людей. Як же можна замовчувати такий великий подвиг?! Не зможуть вони далі залякувати людей, ця могутня сила проявиться і люди в Росії піднімуться. І тоді ця війна яку розвязали, цей обман, це стане нестерпним і болючим, як відсутність всякої правди. Від цієї влади відвернуться всі. Що стосується мене, що я хочу для себе, яких знань і для чого. Я хочу вчитися. Бо це не можливо жити так ніби по вкатаній камяній колії де не вийдеш, бо тобі кажуть ти пенсіонер ( страшне слово) маєш внуків, город, чого тобі ще чоловіче? То вже готують вози в далеку дорогу, ту останню. То вже тобі бажають смерті, то вже тобі кажуть нічого у твоєму житті більше не станеться. Нісенітниця! Це відповідь на питання, чому я хочу вчитися. Бо нове яке приходить воно робить життя важливим, осмисленим, життя робиться вартісним, воно тоді справжнє. У мене є така мрія на цей рік, що я буду вільно переміщатися по території України, коли виникне необхідність, разом з друзями по проекту "Восхождєніє", бо були поставлені завдання по відновленю енергетичних центрів, восстановлені чаші у Карпатах, є можливо і інші завдання, інша робота. Це надзвичайно інтересно, це важно. Відносно того що саме, які знання мене цікавлять. Я хочу працювати з тілом, енергоструктурою, активізувати роботу мозку, щоб енергоструктура відповідала тій людині що ми називаєм людиною майбутнього. Я хочу відкрити в собі, працювати над цим, вложеним у людину як можливість багатьох речей, нині втрачених. Це яснобачення і ясний слух. Навчитись дихати, що позволить насищати тіло енергією. Буває, я це знаю, я про це теж читав, коли промовляється до всього людства. Богородиця каже що говорить до всіх по премирному ефірі. Значить це можливо чути, значить цьому треба вчитись. І це я хотів би навчитись. Я ще багато написав просьб, вони для мене такі що я не хотів би розголошувати. та вони є. Вони звязані з тим що я бачу що робиться навколо. Я хотів би щоб по тих просьбах, хай зміни прийдуть благотворні, хай вища воля проявиться. бо не завжди людина може правильно бачити.

Лиця. Дзвінок. Значить комусь треба, так думаю собі, хоч я зараз один і ніхто до мене не мав би, нічого мати. Бо я веду такий ізольований спосіб життя, що мало взагалі хто про мене знає. А інші, хто поїхали на село, усім своїм складом, а ще, у других тижнева поїздка до Львова. Та я помилився, таки дзвонили до мене. Двоє людей стримано ввічливих з книжечками. Ми до вас... Заходьте. Та ні, нам тільки, нам ще багато обійти. Ми хочемо подарувати вам книжечку, вона основана на Біблії. Для вас це буде дуже важливим. Я з вдячністю прийму від вас, але по другому: скажіть, своїми словами що написано в книзі, і чому вона така важлива. Сказавши кілька вступних слів жінка повертає розмову на Біблію, як незаперечний авторитет, звідки випливає що і книга, бо почерпнута тематика із неї, так само важна. В кінці все зводиться до Біблії, як до джерела знань. Все ж вони не можуть розповісти що являє собою ця книжечка. Сказав що по іншому будую свої відношення, що все це має бути живим, присутнім. А що ж може бути іншим? Вона міряє мене поглядом. Цитую із Біблії, на память, багато памятаю: ти воззови до Мене. Я відповім, перше ніж закінчиш казати, я вже тобі відповідаю. Там у Біблії є багато таких місць, що направляє людину до Того хто всіх чує, хто камінь за пазуху тобі не положить. Це суперечить її словам про єдино можливе, та не суперечить Біблії. Ще якийсь час ми розмовляємо, та розмова уже точиться не навколо книжечки, хоча я дійсно хотів почути від них про неї, говоримо за необхідність вчитися, відкривати перед собою нове. Уже неможливо зводити все лише до Біблії, бо тоді заперечуються важніші слова. Я говорив що коли душа не приймає, коли це не підтверджується життям, правді, то це не можна приймати, бо інакше віра буде фальшива. Що те що не узгоджується з самим життям те потребує вияснення. Що можна задати питання, сформулювати його, наперід подумати про важність його для себе, бо Той, хто всіх чує, він дасть відповідь, і тому це не має бути легковажним. Бо якщо це буде таким, ти забудеш своє питання на слідуючий день, і навіть коли прийде відповідь, а ти вже не будеш чекати, то ти оминеш її. Жінка щось захищає не знаю що, приводить слова Павла, що всі люди грішні. Прошу, коли вони ввійдуть в наступні двері не говорити людям що ті грішні. Побажайте їм щось хороше. Подаруйте їм що маєте, та не кажіть що вони грішні. Вони ж більше нічого іншого про себе не чули. Чоловік, кивнув головую на згоду, Добре, не будем.

Прошу. Це у нас склалося в наших краях, така дивовижна відповідь на подяку. На дякую, відповідають - прошу. На перший погляд мало змісту, та у нас цьому придають значення. Я прослідковав з чим це звязано. Смисл є довший, та його скоротили до одного слова, яким починається, або закінчується смислоутвержуюча відповідь на подяку. Мені це дуже інтересно прослідковувати такі речі у мові.

Питання. Як ми взаємодієм із людьми? Я пропоную це розглянути. Я думаю в першу чергу ми обмінюємося психічною енергією. Потім іде словесний обмін, допустимо новинами дня. Це коли ми знайомі. Та в першу чергу, ще перед тим коли хоче сказати людина, від неї в напряму співбесідника іде енергетична хвилчя, вона первинна, вона точніша, вона несе повноту. Слова, звуки, помимо того несуть в собі сили, творящі сили, у напрямку що виявляє організована думка обєднуючи звуки, в слова, надаючи форму через слово. Я помітив що буває свідомість не присутня при цьому і психічна енергія немає сили. Приведу як приклад: ось слово, словосполучення, що має своє допустиме значення в розмові - в принципі. Останнім часом його перевели у ряд паразитичний, нічого не значащий і не представляючий собою, як довісок коли людина купує щось потрібне а їй докидають те що вона не збиралася купляти. Це часто буває в політичних дискусіях що транслюються по телеекранах на всю країну. Буває на запитання телеведучого, лунає це перше слово - в принципі... далі секундне замішання, потім зосередження і відповідь. Це слово стало як замінник, як стартер автомобіля що включає запалювання. У розмовах що ведуться між людьми можна почути деколи, що ти сказав? Втрачена нить розмови, увага уже не присутня при цьому, людина настільки розряджена що мусить проявити чужу волю, як нагадування, щоб відновити точку опори в розрідженому просторі своєї свідомості. Це те що ми називаємо одержання, це практикується в прогнилому наскрізь суспільстві, як елемент "культурного" співбесідування. Благо ж є коли слова лиються послідовно, не спотикаючись об хаос внутрішньої пустоти, не промовляються двічі, тоді вони мають силу. Окрема тема, це висловлена молитва. Тут внутрішнє значення слова, наповненість його переважає форму. Тут сила звучання почуттів, або розуміння глибоке, воно переважає усе, це буває рідко. Я пропоную не обмежуватись, розширити рамки того що являє собою поставлене запитання. Наприклад. єгови "вартової башти" виставляють столики з літературою. У більшості вони мовчать, проводжають поглядом проходящу людину. Та коли вже і заходить розмова то складається враження що вони не присутні при цьому, лише передача, дарування книг. Священство в церквах має свій відлагоджений механізм спілкування. Ми даємо, ви не маєте, ми даємо ви приймаєте. Це ставить людину у положення ступенькою нижче. Хоч перед лицем Бога всі рівні, та в людини це не так. Як ми взаємодіємо з людьми? Чи змінить це, ставлення, взаємодія, коли ми отримаємо знання? Як ми будемо поводити себе серед людей? Чи потрібно нам знання? Для чого воно нам? Серед глобальних, важних, у мене є також маленьке, особистісне уявлення для чого потрібне знання - для миру, для щастя.

Якщо ви це самі придумали. то ви дуже добре придумали, - треба вставати!

І хоча істинну дату знають мало людей, я пропоную сісти разом з усіма людьми за стіл, коли появиться на небі перша вечірня зоря. І пребути, разом, з усіма людьми. І подумати, про важне, про суще і потрібне, про істинне життя. А пятого березня, коли ми сядемо за такий самий святковий стіл, ми запросимо, усіх людей, а це ми можемо зробити тільки подумки, запросимо до нас, і це буде важним для цих людей, як і для нас важно пребути сьогодні зі всіма людьми.

Лучшее что мы можем сделать. Не думать про людей что они мелочны и эгоистичны. Не думать про людей что в ответ на наши наилучшие побуждения они все равно будут обвинять нас в тайных и личных побуждениях. Не думать о людях что если мы честны и откровенны то они всегда будут обманывать нас, ну разве что нам этого так сильно хочется чтобы так было. Не надо переводить это в область подсознания и потом неосознано желать этого. Затмение ума еще никому не шло на пользу. В этот вечер, когда зажгется на небе первая звезда и все сядут за стол, мы можем сесть вместе с ними, пребыть со всеми людьми. И подумать о чем то важном, о правде и истинности жизни.

Зараз вузько - пристальна увага до подій що звязана з справою Корбана. Лідера партії УКРОП. Дивиться зараз на все. Невідоме звинувачення, може так, може ні. В чому суть - неясно, лиш загально - ухильні слова, що треба заарештувати бо по інакшому ніяк не можна. Та дивиться на все. Бо навіть первоначально правильну річ можна так ізвратити подальшими грубими кроками що можна не побачити власне і самого правосуддя. Якщо бути більш ближче до самої справи, а власне до справи захисту, точніше на останнє в чому спромігся - відвід судді. Це вже було в кінці, це нічого не дало, можливо причина відводу і час подання були не вірні. Бо суддя і сам зараз під слідством, у справі переслідування автомайдану. На тиждень його розгляд справи відтермінували поки йде справа із Корбаном. У причині по відводу судді не було сказано що він судив автомайданівців, отже довіри до нього не може бути, а про це якщо й треба було заявити, то заявити відразу. Насмішки і принизливі слова що заполонили інтернетний простір, це нічого не дає. Друзі, ті що захищають його кажуть лиш одне: так, він не святий, а хто з нас святий? Якщо це єдине пояснення і все що вони можуть сказати, то дивно це все. Мені здається що все це дуже важливо, бо дивиться зараз на все. І чи ми спроможні на правий суд, бо іншого суда нам не потрібно, поки що це залишається під знаком запитанням.

Нагадалось, щось важливе що було на цьому антикорупційному форумі. Щось говорив Міхаел Саакашвілі, щось важливе для нього. що мав сказати. потім секундна зупинка, ніби згадав щось важливіше: и делайте все это с улыбкой, с улыбкой, с улыбкой. Потім продовжив перервану думку. А мова йшла про відношення до людей. коли ти маєш якесь відношення до людини.

Хтось має на це глянути, чи нікому це не потрібно? Послав сьогодні повідомлення, щось написав. Та немає голубого вогника.

Простір. Рівнинний, безкрайній, ніщо його не оживляє. Стоять ряди не дуже високих, у кілька поверхів будівель, таких самих невзрачних як і сіра земля на якій вони стоять. Здається немає і кольорів інших крім сірості, бо небо таке саме, можна перебувати в середині будинків, там люди живуть. Чомусь вони самі вибрали там жити. Можна поглядом проникнути всередину, побачити обстановку, почути думки, ось, хто вважає що має право командувати: а - а - а, ти хотів ще й гарячу воду. Люди там почувають себе ніби звязані по рукам і по ногам. хоч шнурів на них ніяких не видно, та ходять вони так, рухаються вони так, ніби звязані. Вони бояться що не буде де жити, що втратять і це, як тільки торкає їх думка що можна жити і по іншому. Деякі взяли собі в голову що це і є правда, що так і треба жити. Ті що думають по іншому, та не прилагають ніяких зусиль на практиці, ці теж там. Вони не вірять що це може торкнутися їх особисто. У цьому ряді що вони видвинули перед собою і чітко обоснували необхідність, потрібність - там все гаразд, і милує око і душу, як подивишся. Та чомусь вони виключили самих себе з цього ряду, незнати чому.Та вони, самі вони, їх дім це ж теж може бути таке саме прекрасне, світле і чисте, бо те що вони спромоглись зробити, це вражаюче!, це грандіозне! Проїхав поїзд, елегантний, світлий, ніхто не звернув увагу. Може нікому, нікуди не треба їхати? Може звикли що треба їхати в товарному, може думають що в такий світлий і чистий поїзд їх ніхто не пустить? А що якщо товарні відмінили, тоді вони рискують взагалі нікуди не поїхати, бо туда їде лише цей, наповнений світлом, і такий красивий поїзд. Бо товарний туда не їде, він їде зовсім в іншу сторону. У крайньому ряді будинки, один за одним починають вибухати, клуби хмари пилюки, здіймаються, осідають. Нічого не лишається від будинків, лиш жменька пилюки. Бачачи це вони уже наперід виходять із своїх будинків. збираються у натовп, та не метушаться. видно все таки. в яких би умовах вони не жили, це розумні люди. Задають питання: може це терористи. та відразу відповідають - ні. Будинки вибухають далі, Інший крайній ряд, з протилежної сторони, його теж вже нема. перетворивсь на жменьку праху. Тільки центральний ряд ще стоїть нетронутий, ніби чекає: зайдуть люди знову в середину, в цю бідність і безисходність. Та люди вже не хочуть повертатися туда. І будинки беззвучно. безслідно починають просто зникати. Люди покидають. якщо так можна виразитись це згарище. Може сама Земля це зробила, може вона не хоче цієї сірості і убогості, може вона хоче показати що все це треба покидати? Знову появляється елегантний поїзд, весь наповнений світлом, він повертається, там молода дівчина і молодий хлопець, єдині на весь вагон, вони дивляться, спостерігають, чекають, чи підніме хто руку, чи сяде в той, інший поїзд.

Коротке. Молодий чоловік робив якісь чудернацькі вправи на стадіончику поблизу школи. Назустріч йому, по доріжкі алеї засадженій берізками ішов старий, зігнений уже чоловік. Він теж ішов так що привертав увагу, то з одної то з другої сторони доріжки щось піднімав, щось там шарудів в траві вишукуючи, і клав у целофановий мішечок. Потім почувся дзенькіт. Той, що занімався своїми вправами не втримавшись підбіг до старого: можна вас на десять секунд? старий зупинився, випрямився, теж усміхнувся, можна. - Ви знаєте, коли я вас побачив, то так обрадувався вам!, я думав ви збирате сміття край дороги, я думав ви хочете щоб навколо стало чистіше, та потім я почув дзенькіт. - Ні. Що ви, я збираю пляшки. Я вже на пенсії, а що ще робити? От здам пляшки, щось куплю. Нижче, по асфальтовій спортивній доріжкі йшов батько із маленькою дитиною. Запинились, мимоволі чуючи цю розмову, оглянулись навколо, побачили ту саму непривабливу картину навколо себе, потім задумавшись помаленько пішли далі. Молодий чоловік перестав робити свої чудернацькі вправи. Підняв із землі целофановий мішечок що валявся, як і безліч конфетних обгорток що понакидали діти, сигаретних окурків що накидали дорослі, пусті пачки з під сигарет недбало кинуті край дороги, чомусь розчавлені пластикові пляшки, щось іще, іще і іще. Молодий чоловік почав усе це збирати, потім перейшов до дитячого майданчика, знову на стадіон. Підняв пляшку з під вина, що валялась, прочитав назву - золотий Грааль, довго стояв і про щось думав, потім пішов дальше. На стадіончику грали у футбол, час від часу звідти долинали розсерджені голоси. При цьому згадували завжди про матір, одним словом, негарним словом, цікаво, а їх та сама мати народила, про яку вони кричать... У нього забрало це більше години часу, та вся прилягаюча територія стала чистою, і погляд уже не спинявся і не коловся зір об те що не мало би лежати на землі. (Якщо розглянути, і тлумачити карму простими поняттями, це можна звести до одного - не сміти. Не сміти недбало, своїми руками. Не сміти словами. Тут не можна сказати не сміти устами, бо це було би не вірно. Уста, вони лише проявляють те що каже чиста душа. Уста можуть промовляти тільки добре, а все остальне, що не хотілось би чути, це вже викрикує рот.)

С Божьей помощью легко поднять весь мир и держать его на ладонях как детскую игрушку. Но когда Бог не помагает, бывает трудно выдержать даже вес цветка.

Якщо ви позволите я приведу тут (так у нас говорять), цю не свою казку. Вона подобається мені своєю простотою, а також строгістю і чистотою. Це казка про взлохмачений цикорій. Голубой взлохмаченный цикорий рос в долине. Его нежные лепестки отражали цвет неба, сам он был устремлен к нему. Он смотрел ввысь в сообществе себе подобных, на одном стебле было много цветков, и все они ощущали себя братьями, их чувства передавались друг другу как бы волнами, и через эти волны они вели беседу, выделяя аромат. Цикорий так радовался миру, что его чувства выражались в нем самом, накапливая сладость. Эту сладость он хотел подарить людям, ибо она была полезна и целебна, само растение научилось фильтровать, конденсировать в себе своим неповторимым способом энергию любви. Энергия любви выражена через чувства нежных голубых цветков цикория, умеющих созерцать и радоваться жизни.

Покаяння? Воно лицемірне без перспективи нового життя, без переміни внутрішньої істоти, без радості грядущого, без спраги почати нове, чисте, істинне життя, наповнене і важливе, ясне і світле, потрібне. Воно неможливе без усвідомлення неможливості почати це все перебуваючи в цьому убого немислимому стані у якому знаходишся.

Це ще була не пятниця коли я писав своє минуле повідомлення. І необдуманими словами можна заперечити щось важливе, замість того щоб подумати. Зробив висновок, що первинним тут інтерес і бесстрастіє. Знов була спроба медитації, відчув себе вверху, дуже високо, бачив море внизу, усі світлі красиві кольори різних відтінків як у чистому небі, у деяких місцях не насичене глибиною і там колір чуть інший. Землі поряд не було видно, лише море. Якщо ця можливість буде відкрита на майбутнє, я би хотів продовжити. Я би хотів побувати там, поговорити з дітьми, хотів би побачити сам урок, і це, що важливе, що необхідно побачити і що не привертає уваги. Потім виник інший образ, я не впевнений що хочу про це розповідати, я думаю це тільки для мене. Це був образ горящої свічки і простір наповнений світлом. Та це тільки в загальних рисах. Бо все було видно чітко, ясно, у збільшеному масштабі. І можна було побачити те на що я мав звернути увагу.

Фонтан божественності, і простоти, ця дівчинка.

Мої медитації. Більше получається в динамічній формі. Це теж можливо. Я пробую різне. Дві години робота з тілом чергується з диханням. Потрібно читати книги, це для мене потрібно, я читаю. Потім біг півтора години розстебнутий до сорочечки, при цьому вхожу у медитативний стан. Потім збігаю з автостради в ліс, знову дихання, потім повертаюся до дому.

Учорашній форум у Києві, по корупції, зібрав близько шести тисяч людей, хоч було розраховано на утричі менше. Та останні події, особливо коли показували відеозйомку можновладного депутата, коли той по телефону розповідав комусь, скільки, кому треба заплатити, "учив" як це все робиться, то допекло уже всіх, його оправдання себе, погрози, що він там щось відкриє, покаже, разоблачить, і приїхали втричі більше, звідувсюди з території України. Це стосувалося не тільки одиничного випадку, що отримав освітлення і пристальну увагу всіх, це стосувалось і дальнішою реакцією депутатського корпусу. Так, ми його виключили із фракції, але. І розшифровуючи далі це але виходило що його простумок маленький, а от там на верху! І тим вони вганяють процес загнивання у середину тіла, прикриваючись білою простиньою, все частіше звучить ми не будемо залишати свого у біді, ми будемо захищати. От тільки що таке свій, це вже робиться не ясно. Розірвана граната у центрі міста. Жертви від неї. Хто розірвав цю гранату, невідомо. Допити. Ніхто уже суддям і прокурорам не вірить. Це теж додало свою краплю. Бійки депутатів, по любому поводу. Похоже процес набув тотального характера, непередбачуваності, зневіри, у силу розуму. І тому поприїхали люди зі всіх кінців. І основна нота звучання, вона явно чутна - ми не хочем так більше жити! Ми не знаєм як, ми не знаєм що таке корупція, і що ви розумієте під цим, та так жити ми не будем! Форум по корупції відбувався у двох залах, У одній - люди наділені владою, спеціалісти, аналітики, у другому приміщені представники всіх суспільних верств. Що вдалося побачити серед виступів, це виступ Міхаела Саакашвілі, звичайно ж у більшому приміщені. Всі проходи зайняті стоячими людьми. Це було похоже на ниспроверження всіх устоїв. Будучи в колишньому президентом Грузії, зараз громадянин України, занімаючи пост очільника Одеси, вільно вхожий у світову еліту і спілкую- чийся, він отримав незриму але явну підтримку сил як з боку влади, так і опозиції, так і в простої людини. Маючи можливість доступу і освідомлений щодо кроків і програми уряду він будував свій виступ на цифрах, на аналізі, та намагався дати інтерпритацію ширше, виходячи за рамки, будуючи свій виступ також на порівняннях, того що вдалось зробити в Грузії. В кінці це вилилось у силу впевненого звучання, незаперечної віри і сили, і надії на тих людей що приїхали, на ті світлі лиця що він бачив. Говорив і за ті речі, що назвав болото, де тонуть, від чого треба відказатися на всіх рівнях. Це про школи і "подарунки" вчителям, коли це йде не від серця, коли змушують дітей збирати гроші вже змалку вставляючи їх у цей світ, викривлюючи, яким способом може бути достигнута повага. Потім говорив те що мали би говорити священники, та вони ніколи не мають сили переконаності, говорячи не вірять що устої світу цього можна змінити. І навіть, якби так, то треба представити у якому світі вони хочуть жити далі, дати сильні образи, життєдайні образи які будуть діяти, вони не бачуть цих образів, у них немає мрії...Прозвучало дуже сильно коли він говорив про звичайні міжлюдські стосунки на рівні повсякденності життя, що не можна його залишити їх на старому рівні виносячи прерогативу змін тільки у верхи, у владу. Бо це потопить людей, що необхідні тотальні зміни які затронуть усе. Так, коротко моє враження, те що я бачив і намагався передати.

Насправді я спокійно до всього відношуся. Частково ця притча появилась і завдяки мені, я теж думав про це, у мене виникали свої образи, вони були схожі на притчу, та інші. Приведу один, сидить людина в кріслі качалкі, під деревом вона сидить і качається, а його все засипає і засипає листя, і його вже майже не видно. Ви ж знайшли притчу, очевидно ми ввійшли в резонанс. Скажу що я обрадувався як появилась притча. Та потім, уважно прочитавши мені захотілось поучаствувати у цій притчі, дати свою відповідь... У мене є чисте розуміння, я ніде не знайду більше того що представляє собою форум. я більше ніде не знайду подібних людей, я більше ніде не знайду того, про що говорять ваші книги.