Gajavata

Пастырское служение отличается от педагогической деятельности. Сообщая студентам информацию по своей специальности професор не связан нравственными объязательствами. Пастырство подводит итог внутренней жизни пастыря. Он несет пастве опыт собственной духовной жизни. Ви можете бути впевнені що я над цим думав, бачачи. Багато разів, будуючи церкву. Можливо ми колись доживемо, я думаю доживемо до того часу коли так не буде. Коли одна людина може виставити оцінку іншій, її діяльності, її потрібності. Хоча розуміти все треба. Коли перевести це на математичну формулу: - я триста шістесят градусів, ти сто восємдесят. Я повне пі, ти тільки пі поділене на два. Такі думки, вони залишають тільки покоси на серці у кожної нормальної здорової людини. Коли безмовя запанує в світі, не потрібно буде говорити те, що ясне без слів. Наближається Новий рік, наперід поздоровляю!, бо зараз кожне входження на форум мене потрясає нещадно.

Це інтересні вірші, в тому сенсі шо вертикально поданий ряд, так як насправді він читається, дає можливість відслідкувати ріст, обємність, чи є повтори в даному ряді, чи пропонується щось нове. Інтересно було читати - его останній рубіж. Я ж до цього відношуся легко. Слово легко можна наділити різними відтінками - як от легковажність що співмірна з нерозумністю і безжурність, без журби в душі, більше зі спокоєм. Я поздоровляю вас з проведеним творчим вечером, це завжди цінний досвід.

Там, где о самонадеяности, которая не приводит и которая является слепотой... Да, самонадеяность может и не привести, но вот решимость приводит. Так эта жабка никогда не прыгнет в воду, она останется на камне. Это из притчи, которую вы должны помнить. Но ведь ее никто не подтолкнет, от нее ожидают, на нее с интересом смотрят, а что же она сделает? Но никто наперед не думает что она останется на месте, не поплывет, иначе это повлияет. Так бы я сейчас ответил на притчу которая заключала в себе изначальную ошибку. Вспомнилось.

Сьогодні показували страйк акторів театру. У Києві. Невідомо що за театр, які актори. Вони стояли групою на сходах театру, а можливо це був якийсь адміністративний будинок. Вони мали відповідні плакати, що свідчили про тримісячну затримку зарплати. Поряд група воїнів АТО, що прийшли теж у цей будинок, для отримаання нагород. Стояла національна поліція і нікого в середину не впускала. Потім воїни зайшли, їм прийшлося вести переговори. Актори залишились на сходах. Зрештою всередину впустили і акторів. А хіба це не Господня земля, і все що на ній? Чому ці люди мають голодувати? Можливо саме вони ставили виставу про історію що відбулась дві тисячі років назад. Хіба вони не спасають, так же як і воїни АТО?

Коридор ухода людей розширюється. Це явственно видно. І я навіть не знаю причину цього. Можливо через те, що намагаємось шукати зовнішню причину, обявляєм і шукаєм "Кто виноват?" Але ж це життя, наше. Можливо ми відмовлялися від сили, на протязі довгого часу, але як ми можем внести зміни в житті без присутності сили? Можливо просто пасивні. Можливо ми просто не бачимо цілі і тому сила нам не давалася звише. Хоч ми завжди готові обявити протилежне: що знаєм, бачим і розумієм. Це не так. Мене дуже обрадували ці слова сказані Учителем - яснослышание, ясновидение, яснознание. Я думаю над питанням як зароджується думка, і інше про що говорилось в посланню.

Зі всією повагою, до бажань почути нове, у Семена більше двадцяти написаних книг. Нам відомі лише кілька книг, за останні роки. З розширеною панорамою бачення. Можливо Семен захоче розповісти про ті, що нам невідомі. Ви вибачте, що ми так вільно переговорюємось, розсівшись на вашій території.

Добрий день усім. Я дякую за послання. Я дякую усім хто трудиться! Поки що тільки про це: - Я вітаю на нашому форумі нові лиця, це Владлен і вперше самостійно ввійшовшого Семена Затуловського. хоч поезія його надовго опередила цей прихід і присутня набагато раніше. Вітаю вас Владлен! Поздоровляю радісно, Семен!

Любко Дереш. Вперше я побачив його зовсім недавно, на львівському телебачені. Запрошеного до розмови телеведучим, як молодого чоловіка, тридцять із чимось років, проте написавшого уже десять книг. Він мені видався дуже цікавим. Потім почалися несподівані співпадання і пересічення. Гуляючи вуличками Львова, розсіявши увагу, вдивляючись в людей, ніби намагаючись зрозуміти, нашвидко переходячи на інше; там на перехресті вул. Братів Рогатинців прямо на вулиці штучно виготовлена яблуня, з листочками і плодами, трохи дальше пройшовши побачив цікаву кавярню, створки вікон якої відкривались, дверей не було і попити каву можна було тільки стоячи, на тротуарі. На прилавку що був одночасно і підвіконником чашки і біля них маленька прозора скарбничка з приклеєним написом - "на мрію". Повертаюсь трішки назад по ходу і проходжу по іншій вулиці, там гарний книжний магазин. У книжних магазинах для мене завжди святкова атмосфера. Там відчуття - ніби в церкві, там завжди відчувається накал, якийсь пульс, биття, піднесення, тиха врочистість. Одразу в очі впадає стопка книг, це десята книга Любко Дереша "Спустошення". Читаю перші сторінки, там автор пише сам собі листа, та від імені ніби зовсім другого чоловіка, друга. Це поздоровлення, з днем народження. Цікаво, бо в мене теж сьогодні день народження. Заглиблююсь у написане. Я був тоді відложив цю книжку, щось відштовхнуло мене. Гортаючи сторінки натрапляв на те про що не хотілося б далі читати. Я тричі заходив у цей магазин, аж на третій раз відвідин, а я приходив саме до цієї книги, я купив її. Вона видалась мені насправді дуже цікавою, та приходилось деколи відложувати на пару днів. Були два моменти коли я віднісся до неї як до Абе Кобо. Абе Кобо я не хотів тримати у себе вдома, ні рвати ні палити я теж не хотів. Цілковита поразка, всього що є чисте, безпристрасно подане на людський огляд. Я тоді був виніс книжку із дому і поклав на тротуар, пішов собі. Та ці співпадання короткочасні, бо пересилювались іншим. Книга захоплювала, мова мінялась в залежності від людини, статуса її, рівня свідомості. Нові цінності, перенос уваги від зовнішніх, всіма примйнятих цінностей цивілізації, як безперечних і незмінних у зовсім іншу площину, психотехнологій, що здатні змінити світ. Я все таки ці перші дві сторінки, лист до самого себе розміщу, прямо тут. Дорогий Федоре. Будь ласка, озирнися. Ти так часто поспішаєш, що не завжди встигаєш помітити, яка пора року навколо, який час доби. Це добре, я радію що ти такий зайнятий - певно це є ознака того що ти на правильній дорозі, та все одно - зупинись на хвилинку. Перепочинь. Роззирнись. Попереду, правду кажучи не так багато цих днів народження залишилось. Можливо ти сьогодні минаєш свою половину, свій екватор. Можливо варто сфокусуватися саме на цьому відчутті. Я не хочу бути для тебе дидактом, ти вже достатньо дорослий. Я лише хочу, щоб сьгодні ти присвятив трохи уваги мені. Що ти бачиш? Яка пора року нині? Запамятай її. Можливо через десять, двадцять років ти згадуватимеш ці моменти, й вони додаватимуть тобі сили, віри в те що ти маєш кудись прийти. Знаю, ти любиш Київ. І нині саме та пора яка нагадує тобі про дитинство: це той початок серпня, коли ранки вже прохолодні й приносять свіжий віддих осені, коли полудень пашіє розжареними тротуарами. Ринки на Подолі, на Соломянці, на Бесарабці повняться кавунами, динями, персиками і баклажанами... Тобі вже за тридцять, ще трохи - і буде тридцять пять, та внутрішньо ти так і не перетнув цього мередіана зрілості. І якусь хвилину ти ще розмірковуватимеш про це, а потім все одно відкинешся на сидінні свого авто й натиснеш педаль газу. Нині маєш свято - тобі сьогодні тридцять чотири. Ти дивишся на цей світ крізь дорогі темні окуляри, і триденна щетина що відбивається в зеркалі задньго виду - не перешкода для сьогоднішнього дня, бо сьогодні у тебе день народження... Ніхто не знатиме що у середині тебе ще й досі живе той хлопчик, який гуляв тінистими вулицями на Подолі в серці розпеченого серпня, гриз персик і слухав що десь грає свінг. А тим часом тобі вже тридцять чотири. Перед тобою не тіниста вулиця Кирилівська, а ранкові корки на промисловій Лукянівській, і сліпуче світло з неба, і липка тінь від дерев, і курява переходів, стихійні ринки і кабінки мобільних кавярень змішуються в мозаїку полисків, погляд мерехтить від цих контрастів. Припаркувавшись, ти йдеш у цю запорошену тінь...і тобі геть не страшно, що навколо, біднота...жалюгідність вуличного ринку, біля метро...роїння підніжного життя...ти зупиняєшся тут, щоб вдихнути - серпневих квітів, відрубаних свинячих рил (голів), домашнього свіжого сиру, сушених лікарських трав, сигарет поштучно, спітнілих людських тіл, аби відчути що ти живий. Перед тобою розкривається новий день.... .... .... Я боюся, що все що я пишу тобі дорогий Федоре, так і залишиться непрочитаним, непочутим, несприйнятим. Залишиться поверхневими фразами, які не зачіплять твоєї глибини. Мені шкода, що всьому цьому, над чим я так багато думаю, не буде надано достатньої уваги, і воно загубиться у плинності днів, та боюся що я не маю сили зробити цю нашу розмову помітнішою, важливішою для тебе, ніж вона вже є. Утім і справді, не перечитвати ж листи, написані самому собі.

У вас живий інтерес до театру. Можливо вам буде цікаво прочитати Єжі Гротовського. Про театр, та не тільки. Це буде в руслі з вашими розмірковуваннями, там пошук. Написана тридцять два роки тому. Називається. Ты - чей - то сын. Каждый раз когда мы начинаем чем то ограничивать себя, то начинаем бредить идеями и абстракциями. И приходим к максимально открытым формулам: однако они принадлежат к миру мысли скорее чем к реальности. Не знаю, говорил ли я раньше, что театр - это дополнение к социальной реальности. Возможно что и говорил. Но для меня театр не то что можно запрятать в ящик. Как я мог отделять театр от литературы? Для меня...отношения между театром и литературой необычно сильны, но не как в восточном класическом театре. Писатели, великие писатели прошлого были очень важны для меня, даже если я и боролся с ними. Быть лицом к Кальдерону и Словацькому - все равно что наблюдать борьбу Иакова с ангелом: "открой мне свой секрет!" На самом деле, бог с ним с твоим секретом. Значение имеет лишь наш секрет, секрет тех кто жив сейчас. Но если я узнаю твой секрет, Кальдерон, потом я смогу понять свой. Я не разговариваю с тобой как с драматургом, чью пьесу должен поставить. Я говорю с тобой, находясь на изрядном расстоянии от самого себя. Это значит что я говорю со своими предками. Конечно не буквально, не глаза в глаза. Но в то же время я не могу отрицать их существование. Это моя основа, мой исток. Это личные отношения между мной и ими. Так я работал с драматической литературой и не случайно, что это были авторы из прошлого: надо было иметь дело с пред - ками, с другими поколениями. И если у меня складывались глубокие отношения с актером, то я приближался к тому, кто больше не был художником: я был лицом к лицу с другим человеческим существом, другим человеком. Ты можешь все время искать союзников, и находить врагов с которыми надо сражаться. Ты, перед лицом максимально жесткой социальной системы. И тебе надо найти свой путь. Внутри себя надо найти собственную свободу. Ты должен найти своих союзников. И возможно ты найдешь их в прошлом. Я говорю с Мицкевичем. Но о сегодняшних проблемах. Я говорю о социальной системе, под господством которой провел почти всю свою жизнь. Вот моя позиция: я не работал для того чтобы выставить на показ свои знания; я делаю это скорее для того, чтобы расширить остров свободы, который во мне есть. Моя работа - это не оглашение политических деклараций, а делание дыр в стене; то что для меня было запрещено, после меня должно быть разрешено; закрытые двери должны открыться; я должен практически решить проблему свободы и тирании. Это значит что моя деятельность должна опережать примеры свободы. Это не означает необходимость жалоб по поводу предмета свободы, как, например, "Свобода - это хорошо, мы должны бороться за свободу." Весь этот мусор ты должен выбросить вон. Ты должен это делать, никогда не отказываться, а отбрасывать шаг за шагом. Это и есть проблема социальной активности через культуру...Когда доминируют машины, наше внимание должно быть привлечено к человеческому. Вся жизнь - это комплекс уравновешивающих процессов. И дело не в том чтобы найти себе концепцию задав себе вопрос: удовлетворяет ли тебя жизнь которой ты живешь? счастлив ли ты в ней? Доволен ли жизнью вокруг себя? Искуство, Культура, Религия (в смысле истока, но не в церкви) - это все средства показывающие твою неудовлетворенность. Нет, эта жизнь недостаточна. Поэтому мы что - то делаем, мы что - то предлагаем, отвечающее определенной потребности. И здесь вопрос не только в том, чего нет в образе общества, но и в том чего мне не хватает для собственной жизни. Искусство в основе своей мятежно. Плохие художники говорят о мятеже, настоящие - мятежны. Они отвечают могуществу конкретного акта: следуя этим путем мы можем кончить...который и анархичен. А это уже отказ от ответственности. В искусстве эта позиция представлена дилентатизмом... Но я имею в виду другое. Искусство, как мятеж состоит в творении fait acomplee (свершившийся факт), это разбивает пределы соз - даные обществом, или в случае с тиранией политические силы. Но ты не пробешь пределов...если в основе нет компетентности. проработки в деталях. Это так! Ты знаешь что делаешь, ты вооружен, тебе верят, ты создал свой fait acomplee таким совершенным, что этого не могут отрицать и твои враги. Если твой мятеж не компетентен, ты потеряешь все в сражении, даже если ты искренен. Похожее произошло с контркультурой в США в 1960 - е годы. Ее больше нет, она загнулась; это не значит что в ней не было элементов искренности, или ценности, но не было достаточной компетентности, точности, сознания. Как в фильме Бергмана. который в Польше шел под названием "Она танцевала одно лето". Верно, это были 1960 - е годы: они танцевали только одно лето, а потом сразу отказались от всего, не поинтерисовавшись, стоило ли? Феерверки, танцы, экстаз - и затем - ничего.... Искусство всегда было усилием, в борьбе с тем что не удовлетворяет. И в результате оно оказалось дополнением к социальной реальности. На самом деле не нужно сосредоточиваться на чем то ограниченом, например на театре. Театр, это часть окружающего нас феномена, часть всей культуры. Мы можем выбирать: пользоваться ли словом "театр" или отменить его. Но за этой повседневной рутиной, за поиском стабильности в жизни, за усилием не слишком отличаться от других, но в то же время быть "интересным" за повторением общих мест, за критикой наших родителей, но совершая при этом их же ошибки, забывая их на самом деле, как и то, что они нам дали - вся эта жизнь неполна. Но есть и еще кое - что, когда это понимают то посвящают свою жизнь культуре или религии. В этом сражении мы прошли разные этапы. Следуя чему - то мы понимаем как это действует. В результате мы оказываемся в той же ситуации, что и путешественник девятнадцатого века, которпый пересек "белое пятно" (останнє не вірное - біле не може бути плямою) найденое им на карте Австралийских гор. Почему бы вам не продолжить это путе - шествие на всю оставшуюся жизнь! То же самое просят и нас, это значит что нас просят обменять приключения и открытие на простой туризм. Нет, "белое пятно" (знову невірно, я ще не знайшов слово замінник), надо исследовать. ...

Зовсім інше. У нас на Україні, як не подивись, та святі ми. Вже. Про це переможно свідчить телебачення, Особливо коли мова йде про політичні баталії, дія яких розгортається кожного разу коли показують роботу Верховної Ради, або хтось із запрошених гостей на телебаченні. Тільки святі мали право на праведний суд. Ніхто цим правом не скористався. Окрім Петра, який сказав жінці що намагалась разом з чоловіком віднайти нову дорогу і прийшла до общини, десь забарившись, вийшла, щось їй потрібно було. Зайшла пізніш, вслід за чоловіком. Гроші вони передали общині, та частину утаїли. Така була передісторія. Тут уже так, що ти вважаєш головним, що тебе найбільше пече. Петро завів мову за гроші. Утаїли! Хотіли обманути Бога! У памяті не всколихнуло що три рази відрікався. Був помилуваний. Нічого, крім любові йому у відповідь. І ніхто його не судив. Сказав обвинувачивальні слова, після чого жінка впала мертвою. Нічого, крім любові. ? Трохи доброти.

Мені хочеться поговорити про ці чотири вірші відчуваючих і думаючих дітей. Бо появляєтся резонанс, прийняття, зароджується відповідь і виникають образи нові. Весни. Це не важно що зараз осінь надворі і скоро зима, і все засне і природа замре. Ми ж не будемо обмежувати себе цим. Як у казкі про дванадцять місяців все може змінитися враз. І посеред зими жезл керування природними процесами переходить із рук в руки, і тане сніг, і вкриває землю трава, і появляються квіти. Цей стійкий образ, весни,треба поселити в собі. Для когось цей образ буде сонцем, для мене весна. Сонце, воно не завжди буде, бо можуть обступити хмари і закрити його, навіть на протязі багатьох днів. Тоді, хіба самому собі треба стати сонцем і світити. (Я бачив сон подібний) Весна. Це важно, бо за весною завжди іде літо. Весна це молодість юна, це трепетність чиста, чекання затаєне. Це як цвіт яблуні молочно білий з розовими вкрапленнями, завязь що згодом в яблука перетворюється і ростуть плоди на ній. Це те що кажуть надія, але як це слово поясниш коли не розвернеш його, бо і надію і слідуючу за нею впевненість треба спершу побачити і вложити в себе. Для росту. Весна. Це той росток що обовязково відкриється перед тобою. Цей стан зворушливо плекаємий, він буде. ...Важливо тільки те, яким ти бачиш сам себе якого кольору світло у твоєму серці і те, що у твоїй душі змінити здатен твій маленький всесвіт. І задум може появитися в тобі. Яким ти бачиш світ, чи подобається він тобі, і яким ти хочеш його бачити?

... К жизни Новой необходимо готовиться заранее. Что взять с собой сможете? Только слово честное, только мысль ясную, действие смелое, без сомнений. Преданое и любящее сердце. ... Никто имени твоего священного не назовет. И Вечность сохранит тайну, в акаше запись стерев. Так наши имена непроизносимы, но человечеству выдаются то сочетание возможное, что вреда не произведут. У тебя есть такое Имя. Мы давно зовем тебя Марией. ... Пусть зов мой достигает каждого сердца. Свет Марии Божественной несущего. Мария воскрешенная не менее Христа воскрешенного значит. Тот кто обрел христосознание знает, что и сознание Марии надлежит воскресить (обрести) .... Многие уйдут проходя по одному сквозь узкие врата судилища Господня. Но никто кроме вас самих судить вас не будет ибо путь один заповедан Вечностью - Любовь. ... Жена да убоится мужа своего. Формулировка искажена до неузнаваемости. Первоначально она гласила: жена как у Бога, мужа своего. Истинная любовь связывает Божественных супругов. ... Опускаючись нижче по рівням, в гущі народній трансформувалась - як у Бога за пазухою (жінка у чоловіка своєго). Ще подібна - жінка у чоловіка як за камяною стіною. Що мене дивує у гущі народній ця правильність збереглась, у структурі духовній, що покликана вести за собою людей - ні. Тут є цікаві подробиці, дуже рідко, це звязано із знаходженням сотвореної душі у водах відстою, - це інформація Учителя Христа, усвідомлена душа намагається покинути місце відстою і прорватися вище, прорвати границю. Учитель розповідав, що важко це, іде втрата енергії, та там був один цікавий момент - при спробах відштовхнутися і піднятися вище, душа помічає вище себе дві душі що обєднались, і вони кличуть її до себе. Тоді якщо вдасться, я думаю виникає троїця. Про це можна подумати, та я не звязую це з Троїцею Святою - це інша тайна. Гермес говорить про подібне, але уже у земному житті. Те що на небесах, душі що співторкнулись і обєднались повторюється і на земному плані. Гермес каже що нема сили у світі щоб перешкодити цьому. Це дуже рідкісні випадки. Це як випадки двох рідних душ, що предназначені одна для одної, Творцем проводячи їх одне крізь одне, вони отримують уже рідні елементи, цілісність являючи собою, що буває рідко. Учитель каже два, три рази за всі бесчисленні інкарнаії життя проявленого. Ще, дуже інтересна інформація від Гермеса. Це не звязано з висвітлюваною темою, та все ж дуже, дуже інтересно, відступ буде досі не знаним. Сукупний духовний потенціал людини згідно Гермесу називається Арго. Він досить глибоко про це описує. Та як міфологізувалося таємниче і сокровенне - Арго корабель що вирушає на пошуки золотого руна! І богорівні герої що вирушають в подорож, навіть зараз це оспівується в піснях. ... Человеку необходимо знать истинное положение свое, роль свою в Космосе великую им играемую. Но невозможно все сразу открыть, ибо сознание не вместит. Что не вмещается то отбрасывается. Так сокровища в мусор превращаются. Мы оберегаем бесценное. ... Любовь человеческая, сердце открывающееся, чувства благородные, дружба преданая, и это Мория. Мория потерял все, но обрел больше чем все. Мория умер на краткий миг и вскоре стал жизнью. ... Высшим духовным сознанием одарить человека не возможно. Сможете ли море выпить? Скажете: несколько стаканов и достаточно. Чтобы море выпить нужно тело другое иметь. Чтобы высшее духовное вместить нужно знать куда вложить. ... Люди безответственно относятся к дарам небесным требуя чуда. Каким образом даровано вам может быть то, что вы вместить не в состоянии? Или убийцами нас считаете. ... Меру мы знаем что даем. И более дать нельзя ибо опасно. Часто требуете открыть вам способности ясновиденгия или яснослышания. не понимая что сознанье друго надо иметь. Мы трансплантацией духовных органов не занимаемся. ... Вы идете туда где легче, где чувства мимолетные вас увлекают. Рыба на мелководье погибает. Подумайте. кому нужны ваши поверхсносные ощущения? Вам? ..Люди вы, по образу и подобию Господа сотворенные. ... Чистота необходима для принятия тонких энергий. Чистоту поймите вы как внутреннюю свободу.. Научитесь выбирать только голосом вашего высшего Я. ... Скоро на Земле такие процесы пойдут, что память земную сотрут. и останутся следы цивилизации прежней только в записях Акаши. Не о жизни своей думайте, а о сознании своем позаботьтесь. ... Бодрствующее сознание мало кто имеет. Бдительность вашу усыпляют мнгновенно. различные способы применяя. Когда понимать перестаете что происходит. погрузитесь в срдце говоря: я и сердце мое - одно. ... Силу любви в себе пробуждайте. Любовь сама по себе не придет. если вы почву не подготовили. Трудитесь, смягчайте сердце, чистотой призывайте войти в дом свой. ... Каждый человек испытан будет на силу любви в нем имеющуюся. Знайте, что преданость ценим. Преданость качество уже взращенное. Любви требовать пока не можем, ибо истинной любви человеческое сердце пока не познал. Використано: короткі, відсікаючі лезом "Окама" слова Морії. Запозичена інформація із Гермеса. Я постійно співвідносив з тим що дає нам Учитель. Є схеми розпреділення душ по світам, це дає нам і Учитель коли розказує що в процесі, душі показуються різні світи, вона вибирає. Є дані про тіло, про молекулярну структуру. Я це хотів сумістити з тим що давалось Отцем, коли управляти на клітинному рівні тілом можна буде командою із мозку. Є інформація Учителя про тіло, про нові можливості які будуть надані людини в майбутньому, коли можна жити буде без хворіб, молодо, жити скільки захочеш і смерть якщо людина захоче, або перехід, буде духовним.

Так легко і просто? Це відмашка учителя від ученика.Так він відмахнувся від "надоїдливого" Або вчитель не преподав основи, а якщо це було - учень був лінивий щоб вняти, зачим він тоді ходив до вчителя? А є й інша поговорка. - Без труда не выловишь и рыбку из пруда. Не вірю я цим скорим рецептам. Я не хочу привносити важкість і недостижимість у життя. Але яку радість отримуєш коли пробуєш і пробуєш, пробуєш по іншому, завзято і знову - зрештою, получається. А він все таки побіг до вчителя, так швидко здався, навіть не спотів, не схотів подумати. І учитель його не прогнав?

Хочу восповнити, те що не відчувається - не вистачає виконавця, його почуттів. Та краще загальною атмосферою, і буде ясно чи вдалось простір новий утворити. Дарування, цей миг теж важний, як і все зрештою. Молода дівчина, яка сидить зліва од мене, якій даровано. Якийсь час тримає книгу в руках, гортає з інтересом. Потім звертається до мене. з усмішкою: візьміть книгу. - Але це ж дали вам. - Візьміть, візьміть книжку, ви що! Не хочете? У голосі дівчини не запитання, щось інше. - Але ж дали вам. Переконана в своєму, а може не вловила цієї різниці - дали вам. Інший, чоловік, дивиться на мене з осудом. Повернувшись до мене з переднього ряду і невідривно дивиться мені в очі. Ми не боги, ми далеко не боги, і це добре бо мене б не було уже в живих. Нам ще рано, хоч ми видаємо із себе богів, виказуючи любов, якої не маємо. Ця переливчаста свобода, невагома, коли можна пройтися по землі, не зімявши травинки навіть. Коли вона відсутня, відсутня і любов. Було запитання в кінці - хто хоче щось сказати? Діти сказали, на цих сходах, в своїх віршах, там було це.

Вітаю з приїздом, надіюсь поділяться отриманим досвідом й інші. Надіюсь це освітить часові прогалини цивілізації Атлантиди, ареал їхнього проникнення і поселення в Європі. Це восповнить. До тепер ми знали про єдине їхнє місто в Карпатах. Ясно що це наперід радує. Про Україну більше хочеться знати, про весь ареал словянських народів. Про духовну цивілізацію що надстояла. Представники якої не воплощались, працювали лише з душами людськими, лишивши після себе лиш космічну міфологію. А відносно першого, першої частини вашого повідомлення, хотілося щоби це була правда. Ви знаєте, я хотів пустити контр потік, синівства проти рабства. Не може бути благоговійного ставлення до Бога як збирача рабів. Тут уже таке, кого ти вибираєш. Можна стояти, і відчувати свою малість по відношенню до світу, та не думати про себе наперід як про щось недостойне. Це наклеп на самого себе. Жити, текти, пливти і бути пловцем, бігти чи йти, скоро чи повільно, але йти, розвиватись, вчитись і дивуватись. Хіба мало чудесного є в світі про яке хочеться знати. Та там, де я про це писав не засвітився жодний вогник, не було заінтерисування. Весь цей час вашого відїзду був один вогник про сироїдів. Перестати боятись, жити. Просто ділюсь думками. Згадка зринула в памяті. "Поемність майдану", до сих пір не написано жодної книги, лише знято два якісь слабких фільма. Якраз перед цим я відвідував книжний магазин - чотири книги про майдан. Промовчав. І уповз з зустрічі, на якій представлялась ця написана книга. Хіба правда ображає, хіба вона принижує когось, хіба цих книг нема, хіба цих людей що писали книги не було? Зараз я орієнтуюся більше на тепло. Знаєте, як у дитячій ігрі, де захована якась важна річ і її необхідно знайти. Ти ідеш ніби з завязаними очима і орєнтуєшся тільки на оклики тепло, холодно. І де холодно вже не йдеш і повертаєш на тепло шукаючи того тепла. Тобі постійно йде підказка, і ти враз знаходиш, цю важну і цінну річ, на оклик тепло.

Зустрічі. Вийшовши на дві години раніше я перейшов пішки через весь Львів і в призначений час я вже тут, у театрі "Слово і голос." Презентація нової книги - Із джерела спасенного ріка. Яка хороша і дивна назва. Лише кілька людей, та поет я знаю, він уже є. Уєдинившись, прийшовши на годину раніше, він молиться. Насправді це мало хто робить, хто відчуває потребу. Піднявшись сходами, з кількома, охоплює поглядом залу, та якось ніби й не очима, внутрішнє, вони виходять дихнути вуличним вечірнім повітрям. Поволі, по одному по два, приходять люди. Зала потроху наповнюється. Згодом дійство починається. Найперше вітанням, щирим до тих що прийшли, прийшли послухати його, прийшли побачити. Перемежаючи, зачитуючи вірші, поеми, з відступами слів своїх думок простими фразами речень. Доносить те що вважає мало би прозвучати, мало б змінити цей простір, наповнити його. Любовю. І він наповнює його, намагаючись ввійти в стан кожного вірша коли писав, відтворити його. Та не тільки, бо присутнє і інше. Не можна дихати одними й тими словами акцентуючи кілька імен, з року в рік тих самих, з погляду їх важливості для світу. Тоді стає важко, парно дихати, і хочеться відкрити те неіснуюче вікно. Пізніш, дарування книги. І я себе запитую, чому ці всі люди з готовністю приймають дар, чи будуть читати? Чому приймать як належне, чому коли слухали постава їх була розслаблена в кріслі і ні один хребет не виструнчився і не напружився у відповідь, на звучаще слово. На любов. Хай з присутністю того, що я не міг прийняти, але любов. Чому приїхали вони на пів години пізніше, бо перегружені кажуть маршрути, чому вони такі комфортні, чому релігію яку вони сповідують так підмяли під себе. Давали книгу і мені, я подякував та відмовився, сказав що побачити приїхав його, зустрітися, послухати. Сказав що все принімаю в цільності, і недосказане теж, і що вдячний що приїхав і я мав можливість все побачити і почути. Зустрічі Скільки інтересного видається; ідеш на одну зустріч, по дорозі попадаєш на іншу. І ця, ніби несподівана, вона теж важна, інтересна, хоч я ніколи не зважую на терезах. У мене завжди є час, і тому я ніколи не спізнююсь. І це не тому що утворилась прогалина, яка требує чимось заповнити її, ні в мене є час. І тому я вийшов на дві години раніше, і тому побачив те що не побачив би їхавши у трамваї. Парк культури - найчастіше відвідують цей парк сімї, молоді люди, діти, так склалося. І я теж відчувши імпульс послухав, повернув і зайшов, і ахнув. Вірші на сходах! На вертикальних стінках, білою фарбою, на всю висоту ступеней, витримуючи пропорцію, написано вірш. І ти зупиняєшся внизу, окидуєш поглядом верхню ступеньку, читаєш переводячи погляд до низу під самі ноги. Ці молоді люди, можливо діти, вони не мають книг, вони не можуть по іншому зустрітися з людьми, вони пишуть своє, затаєнне, те що вони зрозуміли, своє відкриття. І піднімаючись сходами люди можуть це прочитати - їхній дарунок, як вони виражають себе. І тому я хочу декілька тут написати, адже ви не можете пройтись по цих сходах. Вірші на сходах. Ти знаєш, що немає ніякого значення яким тебе бачать інші а скоріше за все, їм байдуже у них своє марево в голові Важливо тільки те, яким ти бачиш сам себе якого кольору світло у твоєму серці і те що у твоїй душі змінити здатен твій маленький всесвіт. Галина Похила. Мов холодна стіна - а вогонь так горить огортає теплом всіх навколо тихі люди, так мріють здійнятись в в блакить і відчути себе наче вдома. Аня Хмара. Розквітнути рутою - мятою, і пустити пагінці в землю. Без підпису. А цей вірш хлопця, якому дуже холодно в цьому світі, і він виразив це віршем. Десь наснилось мені серед хмарної ночі серед тисяч зірок що блукаю між ними і дивлюся в очі - а вони всі холодні замерзлі як лід я до них говорю а вони всі крізь мене як мене й не було. Розвіваючи темінь холодного неба світлом синім яке не дарує тепло. О Наливайко

Я виділив ту основну частину що видалась мені ядром всього. При відповіді Учителя на просьбу пояснити стани душі що не давалося осмислити в повній мірі. І що призводить до тягосного вираження її. Наработаные связи действуют, да это так, но вы же в состоянии их прервать, переосмыслив многое. Вы имеете уникальную возможность, отринуть, отбросить все старое, переработаное, ненужное и устремиться к новому, чистому и истинному, и ощутить себя при этом свободным. Я имею в виду мировозрение, миропонимание. Опять - таки, станьте как дети по чистоте восприятия. Нет, не так вы должны поступать, а иначе, как тихо шепчет ваша душа. Но вы не слышите ее шепота, ибо эмоциональный настрой не создает условий, потому что надо так, а не эдак - потому что все так поступают, потому что так... и так далее. ... Уясните где, где часто повторяющиеся уроки приводят к постоянным результатам. Осознайте их свободным мышлением. Вы - исключительная личность, индивидуальность, вы пришли в мир для свершений, а не для того чтобы изучать одно и то же. Почуствуйте свою значимость, почуствуйте исключительную чистоту вашей души, вашу нежность и чувствительность... Постійно повторююча одна і та ж ситуація. Сказана неправда, сказана неправда другом. Я придумую собі оправдання - не суди. Та коли ти висловлюєш неправду - це відкидає тебе далеко назад. Я міг би з тактом сказати. Ну що ж, я відчуваю в собі зараз сили, не боятись жити. І коли в слідуючий раз приїде друг, ми зможемо зустрітись з ним, а може і ні. Ми можем поговорити про все, дружньо і ясно. Та коли цього не відбудеться і можливість відведена для наших зустрічей уже закінчена, у мене все одно залишиться велика повага і вдячність до цієї жертовної людини. І тому поки біль залишається. Виписка була зроблена із книги Медитація. Енергоструктура людини. Гармонізація. Ст. 85 - 86.

Написане. Ви не знайдете це у Єжі Гротовського, там інше. Я використав лише назву, бо хотів синівство пустити як контр потік проти рабства.

*** Дякую за цей гарний, могутній і проникливий вірш. Я навіть догадуюсь кому він може бути присвячений. Це уособленню жінки, в цьому світі! А ці вірші теж належать поетам, та вони списані з сходів і книжок іще не мають. Це підлітки писали. Раніше вони обмальовували стіни будинків, та вибирали де. Писали признаних, відомих поетів. Та зараз їх це не задовільняє, вони висловлюють уже своє. Я побачив це піднімаючись вгору у парку "культури" Сходів там багато, і вони багато там виписали. Дорослі ходять по тих віршах, знімають на мобільний, дивуються. Що діти могли написати так розумно. Я виписав дещо. Ти знаєш, що не має ніякого значення яким тебе бачать інші ті що навколо. А скоріше за все їм байдуже У них своє марево в голові Важливо тільки те, яким ти бачиш сам себе якого кольору світло у твоєму серці і те, що в твоїй душі змінити здатен твій маленький світ. Галина Похила Мов холодна стіна - а вогонь так горить огортає теплом всіх навколо тихі люди так мріють здійнятись в блакить де відчують себе наче вдома Аня Хмара А це вірш підлітка, хлопця, якому чомусь дуже холодно в цьому світі, і він виразив це віршем. Десь наснилось мені серед хмарної ночі серед тисяч зірок Що блукаю між ними і дивлюся в очі - а вони всі холодні замерзлі як лід Я до них говорю а вони всі крізь мене як мене й не було Розвіваючи темінь холодного неба світлом синім яке не дарує тепло. О. Наливайко

Я працюю над тілом. Це в тому широкому смислі, що включає енергетичні тонкі тіла, фізичне тіло, або ширша назва біологічна структура. Духовні канали що проводять енергію потока, енергетичні центри. Це щоденна робота, 2-4 години. Менше в мене не виходить. Сюда включається дихання, біг, фізичні духовні вправи які звязані з диханням, деякі вправи виконуються в фазі повного видиху і затримки дихання в цій позиції. Мені інтересно все це. Це обумовлено ще тим що робота звязана з висотою. Ми не часто користуємось засобами безпеки, ремнями, це паралізовує роботу. Ми закінчили купола і останній час працювали на даху. Гнули швелера під відповідним радіусом, обрізали їх згідно з замірами і розрахунками, (ми самі робимо всі розрахунки) подавали на верх. Все це вручну, за допопомогою вірьовок. Ставили в точно призначені місця. Швелери мають утворювати плавну дугу, гіперболу. Що піднімається в вись під сам карніз. Укріплення всієї структури вертикальними стойками, і все це отримує стійкість і цілісність. Потім ми обшивали деревяними дошками. А потім, вже після нас приступають до роботи бляхарі і обшивають узорами бляхи. Ви вибачте що я так довго спиняюсь на роботі. Це нікого не інтересує, ні в моєму домі, ні моїх друзів. Що я роблю на цій церкві, і зачим? Про що думаю. На верху останнім часом ми працювали лише двоє. Планки шириною пять сантиметрів, на них ми стоїмо. Повинні втримати рівновагу, у руках робочі інструменти - сверлимо, прикручуємо, переміщаємось по всьому горизонті. Потім крок на верх, по дузі і далі в верх під сам карніз де нахил стає майже прямовисним. Ми затамовуєм дихання, тільки мовчання, обережні рухи, входимо в інший, не буденний стан свідомості, там немає страху, не випускаємо з поля зору один одного, вміщаєм все своєю уважністю. І тому мені треба володіти своїм тілом, і тому воно має бути сильним і гнучким. Зараз я отримав доступ до матеріалів що звязані з процесами свідомості і еволюції. Дуже, дуже інтересно. Я і далі читаю послання Матері Марії. Мої друзі у духовному центрі - театрі "Слово і голос", я зрідка з ними зустрічаюсь. Це стародавні, забуті, майже втрачені Богородичні напіви - вони все це відновлюють. Я намагаюсь чути, бо слово іде безперестанно. Все оновляється, не може бути затримки, не може щось переходити в ранг окамяніння. Та сама обширна і точна інформація є тільки тут, що не може бути більше ніде. Вітаю вас всіх - Ігор.

Основне достоїнство цієї статті - вона написана самостійно. По багатьом позиціям у мене інші виводи. Що кидається в очі? Ми не продукуєм таких статей. Ми схвалюємо, тими чи іншими словами, а якщо ні, коли це нас не торкнулось, і ми залишилися байдужі то просто умовчуємо. В нас такого нема. У світлі останніх думок, про нас і не нас, я краще висловлюсь: як група молодих дружніх людей що постійно намагаються вийти за межі установленого, роздвигаючи ці межі, і мають голод, духовний голод, а якщо виразитись поетично мають спрагу пити.

Бог попускає. Це нічого не значаще, принижуюче, народжуюче глухий стогін. Бог попускає, це саме сумне і за порогом всякого розуміння. Скільки туману. Зачим ви говорите, коли не розумієте. Не приймайте. Бо коли душа не дає згоди, ти не можеш бути судимим. Бо душа це саме світле і чисте що в тебе є. Бог попускає. Як часто можна почути це словосполучення. Цим оправдовується зло, оправдовується неправда. І уже нема ні правди, ні кривди. Стає все розмитим і чіткість пропадає. Ну-у, вже й не знає що думати невідомий, з вулиці, знизуючи плечима, і відходить. Що ж ви хочете; коли Бог попускає. Так ніби він трохи приспав, і з його долонь стала просипатись уже не чиста мука, а з кукілем. А ми? І ні одного посилу в свою сторону. Стоячі, збиті з пантелику і обездвижені і кроку не можем ступити вперед, бо боїмося, що кукіль може посипатись на голову, з Божих рук. Раб Божий. Чому рабство. Чому так притягаюче це слово. Чому навіть зараз говорять - прийми рабство? Чому з благоговінням ставляться до цього поняття? Чи не тому що мають приховані власні інтереси, хочуть чимось володіти. Образи. Вони формують мислення, вони формують світогляд. Чи ті, що так говорять, чи ставляться вони до своїх дітей таким же чином, щоб дати зрозуміти дитині що вона у нього раб ? Якщо ні, то чому це можна віднести до Бога? Невже народився раб Божий це перше що має почути дитина про Бога і ким вона у Нього є? Символом рабства є людина з звязаними руками. Що значить звязані руки? Що тебе позбавлено волі. Ти не можеш звязаний діяти з повною силою, ти взагалі звязаний не можеш діяти. Образи діють на людину, підспудно, згідно з вложеною в образ енергією, розумінням. Кажуть деколи: я хотів би тобі допомогти, та я звязаний. Звязаний раніше даним словом. Яке не слід було давати. Це завжди програш. У цій пустині нашого життя протистоять вище і нижче. І кожне являє людині свої переваги, і тут хто кого. Тебе відспівають чоловік з вулиці, коли прийде останній час. Як і дитині так і тобі проспівають - помер раб Божий. Поляк. Єжі Гротовський написав статтю. Ты - чей - то сын...Чи не рушити нам на пошуки, нашого Отця. Про якого говорять уже дві тисячі років. Який дав людині свободу волі. В ясності. І чекає, що людина повернеться до нього, по добрій волі. p.s. Стаття Єжі Гротовського. Из беседы в Gabinetto Viesseux Флоренция, Италия, 15 июля 1985 года.

Не суди ніколи ближніх - не суди як не знаєш що робити - посиди Як не знаєш що робити - запитай І сама тоді вже рішення приймай як чогось не розумієш - помолись хай душа твоя до мене лине ввись всі турботи в мої рани, поклади то незнатимеш ні горя ні біди вдруге, втретє про те саме не питай ти запитань зайвих, просто не давай щоб не сталося - ти спокій зберігай ти Імя Моє усюди прославляй знову щось не розумієш, відійди помовчи і все ж нікого не суди як тобі не відповіли, не зітхай відповідь тихенько в мене запитай у моєму слові відповідь знайди ближнього свого - люби а не суди шлях до мене йде крізь терня на землі подолають його тихі, і малі Я сказав у святому письмі - не суди бо Отець мені віддав усі суди Анна Шиховліс. Вважає себе католичкою, написала книгу і як бачите там ідеться про високе спілкування, яке помагає їй правильно все зрозуміти. Це відповідь їй, на те що їй бачиться як неправда. Було переписано, виписано мною із любязного дозволу цих хороших людей що помагали їй. На форумі книговидавців, у Львові.