Спаси любовь

[Gajavata]

Маленька подія маленького міста.

 

Оглушливий розкат звука потряс місто, так що люди на мить зупинились.

На мить притиснуті силою до землі вони підняли голову і подивилися на небо..

Безвітряна погода, хмарки що застигли і нікуди не рухались.

Грім серед ясного неба, так кажуть, бо ніщо не провіщало цього небесного явища.

Недалеко біля церкви, Покрови, розряд пройшов через дві сосни, залишивши на них слід,

у виді правильних красивих спіралей що йшли від верхівок до самої землі. Шириною до семи

сантиметрів слід, оголена стрічечка без кори, посередині тонка полоска виділеного білого сліду,

крапельки смоли, і ніяково виду опалення вогнем. Хтось зняв це на відео, канал пробило  пятдесят метрів

від нього, і він звернув увагу,  розмістивши серед міської хроніки. Тоді вже люди прийшли дивитись. 

Було враження, давним давно це вже було, я це вже бачив. 

 

26 липня.  Треба шукати відповідність, значущість цієї дати. А може в цей день сталось щось

важливе. А може це просто красиве природне явище, що привернуло увагу людей, та не лишилося

непоміченим. Та що би там не було - грім потряс, вивів із сфери буденності, незначущості.

Так було цього разу.

[Gajavata]

Кілька днів перед тим виникали образи повязані з АТО,  звязок з церквою.

Солдат.

І тоді несподівано він появився. Потім уже, так і запамятався мені -  з ледь помітною усмішкою.

Безстрашний, непритязатєльний, чогось напружено шукаючий. Пять днів перебув у нас.

Йому постелили матрац. Це все.

Ми з ним розмовляли наодинці, розказував цей розвідник, цей офіцер жорсткі моменти війни.

У рівноважності я сприймав, я так навчився у всьому утримувати здержаність, він думав я не вірю.

Коли знайомились ми простягли руку один одному, за звичай я так не роблю. Ледь помітний уклін, кивок головою.

Він довго тримав руку, дививсь у очі.

- Ты наш! Ты наш!  Потім пояснив. 

- Ты из светлых! Потім назвав імя своє. Я теж. Я сказав що я монах в миру. Я не маю того що мають вони - жест на церкву.

- Ні трапез, ні багато що іншого, не потрібно мені все це...

Щось привело його, сюди. Так магніт направляє тонке вістря чутливості, у те місце де ти маєш бути. Я думаю це Матінка Божа

привела його сюди. Я думаю йому потрібне було це місце, ці пять днів.Цей мир.

Я теж йому розповідав, також зачитував деякі оповідання. Вони не затребувані в мене в дома. Не  треба це нікому. Та він 

з інтересом слухав, попросив оставити на вечір. Потім сказав що хоче повезти їх на фронт для друзів. 

Із того неординарного що розказував він, я спинюсь на незвичному, що випадає із реалій війни, та все ж воно було, і саме на війні.

Це прояв паралельного світу.

Із групою з пяти розвідників переміщався вздовж лінії фронту. Зима, сніг, кругом ліс, безмовність, так випало тоді, в цей проміжок

часу. І тут всі спинились, і повернули голови, і завмерли.

Дінь, дзінь. Велосипедний дзвіночок - і людина на велосипеді. Теж дивиться на них, потім повернула трохи ліворуч

і далі в гору. І ні слідів на цьому білому глибокому снігу, нічого.

Залишив він нас несподівано, раптово.

Мені не вистачає, цих дуже коротких розмов, абсолютної свободи і простоти, що мала ця людина.

[Руслан]

Дякую, що ділишся. Дуже цікаво і замислено, тобто є над чим замислитися і зануритися в відчуття.

[Gajavata]

Одна із коротких розповідей, один день.

 

Волею подій він опинився у над складних обставинах захисників Донецького аеропорта.

Їх не можна було відрізнити, ні тих що захищали, ні волонтерів що пробивалися по повністю

обстрілюваній дорозі щоб привезти продукти, ні військових що забирали ранених і їх участь

могла обмежитись лиш одноразовою дією, чи тих що йшли на заміну у саму гущу небезпеки.

Так склалося що захищати уже було неможливо, не було уже укриття, стеля рухнула погрібши

під собою багатьох, багато ранених і їх треба було вивозити, покидати аеропорт. Він розказував

більше за інших та в якийсь момент він прийняв керівництво на себе, довелося приймати рішення.

Коли уже усі поранені були у транспорті, і їх треба було вивезти по повністю прострілюваній дорозі,

треба було ще залишитись живими. Він наказав підняти всі стволи вверх, вивісити біле полотнище,

щось на подобі "червоного хреста," і збавити швидкість до мінімально можливої. Були сухі уривчасті

горлові команди - їхати повільно, спокійно. 

- Не сорвись!

- Даш скорость, жывыми мы уже не возвратимся.

І вони повільно їхали по дорозі яка була відкрита і де могли їх розстріляти з десяток разів.

І ворог це зрозумів, хоч дуже дивно про це писати, всі ми люди. Вони також вийшли із свого укриття, стали на повний зріст

теж відкривши себе, підняли автомати до неба і салютували проїжджаючим по всій дорозі їх слідування.

- Это был единственный раз когда враг нам отдавал честь.

Потім уже в кінці, після утвореного мовчання добавив він, цей офіцер, попавший на нашу церкву, якийсь час пробувший

у ній, якому потрібні були ці пять днів.

[Gajavata]

Ці нещасні у Польщі. Жінки. Цілий тиждень вони протестували. Учора по всій Польщі, в знак протесту

вони не вийшли на роботу. Було сказано по телебаченню що це було масово, було сказано всі. 

Причина.

Сейм прийняв рішення кримінального переслідування лікарів, жінок, за аборти. 

Я не вірю що всі. 

Та дивно інше - це католицька держава, там сильні позиції релігії що проникає всі сфери суспільного життя.

Це знак що немає віри, і церква не може подати її.

Та якщо не всі. То де ці інші, що захищають право на життя. Що не ставляться до свого тіла як до обєкта безумної насолоди,

відносяться до нього з поштивістю. Їх на вулиці не було.

[Gajavata]

Душа - людина.

 

Ку - ди ти бі - жиш? Куда поспішаєш, людино, в таку ранню пору. 

Вона бігла в церкву.

Вона не знала зачим і чому, та їй говорили, іди нас. Тільки в нас ти отримаєш благодать спасіння.

Ми даєм.

Наші двері широко відкриті, іди до нас, тільки у нас.

- А інші, а як же інші? Другі віри, церкви, релігії?

Слабо протестувала в думках людина, чому так, чому все неправда, чому? Я пуста, я не маю, я ущербна?

Чому я про себе, в цих місцях  де кличуть, можу почути лише кайся, та грішна, та довгий перелік у чому, де більша частина

цого довгого списку була навіть не знана людині, про що вона чула вперше, що таке є. А що ж добро? Виходить добра нема,

невже добро не має сили?

Цього питання людина уже не задавала, воно завжди лишалося не висловленим. Любе запитання перетворювалось

на розмову двох психологізованих автоматів, та й рідко уже хто питав. Хоча б про душу, про неї невмирущу, де відповідь

можна знайти на всі запиання. Не у тої, що відкликається на все і вся, у своєму бажанні всім володіти.

У одинокої, і безконечної, що простирається крізь всі світи. Не знаної, глибокої і вічної. Що вічно перед очима людини,

що бачить і знає все.

Кому у відповідь хочеться почути цитату із Книги. Так можна звести усе:

- а це ти шукай тут, а це на іншій сторінці. 

В кінці, у великому кінці, коли приходить таїнство іншого життя, тебе відспівають - помер раб божий.

І ти відчуваєш себе нікому не потрібним, загнаним, у цьому великому холодному світі.

Не гналась людина за спасінням, і не шукала благодаті, у тих хто кажуть володіють любовю, що видають себе за богів.

Це душа настійно питала його, - дай звіт, дай звіт про своє життя, як ти прожив і як живеш, чи шукаєш ти ше щось у своєму житті.

Чи не тому тривожне твоє серце, чи не тому заставляє тебе так глибоко зазирнути у себе?

[Gajavata]

Усміхніться.

 

Між далекою вулицею і сценою, де влаштовували музикальні і театральні дійства був великий відкритий простір.

Там збиралось маленьке містечко. Там, всі хто мав бажання могли виступити, заспівати, сказати.

Та сьогодні, там, один єдиний виступаючий, і лише один той хто дивиться. Творив вітер.

Несподівано все ожило, і це примусило зупинитись в німому захваті. В мить заколихалась вся трава, почувся запах - аромат

сухого піднятого листя. Побігла велика хвиля, вона майже летіла котившись, повернула, закружляла. Здавалося колихається

сама земля вздиблюючись і піднімаючись то тут, то там. Зупинилась жінка посеред. Вітер прибив до неї велику хвилю, закружляв

навколо, цілий вал підкотився до її ніг. Я так їй зрадів, що ще хтось це бачить, що зупинився саме для цього. Жінка витягнула

із сумочки телефон і заговорила, приділяючи всю увагу розмові. Вона зовсім не помічала цієї піднятої хвилі, цього вітру і його

пісні. Ще якийсь час це дійство продовжувалось, це диво.

[Gajavata]

Лиця.

 

Я повертався по своїй вечірній уже трасі, до дому.

Так мені звиклося і полюбилось, це щоденне переборювання себе.

Коли ти про все можеш  думати рівноважно і в спокої.

До цієї дороги і до давнього лісу цього, про який згадується в хроніках.

Біг. Швидко і рівномірно, майже догнав велосипедиста що відкрився за одним із пагорбів.

Він щоразу озирався назад, лице його виражало майже паніку. Гранично збільшивши швидкість,

наскільки міг він стрімко віддалявся. Ще через якусь мить наблизившись, побачив зовсім маленьке цуценя.

Воно бігло вздовж по обочині навздогін. Намагалося подати голос, та задихалось через швидкий біг, і не могло.

Стало ясно, хлопець привіз цуценя і кинув тут на дорозі, посеред лісу.

Не в силах уже бігти зупинилось, не скавуліло, лиш дивилась. Пробігши далі якусь відстань я спитав себе:

- а куда я біжу?

Розвернувся, і побіг назад до собаки. Вона ж збігла з дороги і десь зачаїлась у зарослях. Даремно я гукав, кликав:

- собако, собако!

Вона не появилась. Я продовжував бігати по цій трасі, безмовя опановувало мене і мені було добре.

Та одного разу помітив, одиноку постать, підросшого щеняти, на тому самому місці. Він стояв стрункий, витягнувши

голову дививсь на проїжджаючий потік машин, на людей. Та якось уже незворушно. Собака стояла непорушно, щось

приваблювало її прибігти на те саме місце. Підбігаючи ближче, я її ніколи не заставав, вона сторонилась і мене.

Тоді я почав брати з собою хліб з маслом у біг.

Коли підбігав до цього місця, то розгортав, і обережно ложив на обочині і потім біг далі. Коли повертався назад, хліба

уже не було. Так, поки я її бачив, поки вона появлялась, я приносив їй хліб. Потім вона перестала зявлятись.

Мені хочеться думати, я так вірю що вона все таки виживе в цьому лісі. Що вона буде жити.

Я не хотів би щоб вона повернулася до людей, у місто, на ті смітники.

Нікому не потрібна.

[Gajavata]

Я коротко зауважив про цю дорогу давню і цей ліс що згадується в хроніках.

Дійсно, ці згадки є.

По цій дорозі, повертався з Польщі Гетьман Мазепа. У найнижчій точкі недалеко від Янова,

сучасне  Івано Франкове їх застала нещадна буря, обози надовго застрягли там. Про це згадується

у польських хроніках. Я це вичитав у Яна Веберсфельда в Науковій бібліотеці ім. Стефаника.

По цій дорозі проїжджав російський цар Петро  маючи таємну зустріч з польським королем.

Направлявся він в Яворів, зустріч відбулася там. Скупі відомості взяті мною з польських джерел.

Їх немає в сучасній історіографії. Та лишився сильний барвистий слід у виді легенд, та переказів.

Про це кожен у Яворові знає. Петро був запрошений кимось із громадян Яворова, на весілля.

Там він, в честь молодих протанцював танок, один, пробігши коло у танку. На памятку про це люди посадили

на цьому місці липи. Липи не живуть так довго, вони не виростають такі могутні і високі як ті, насаджені

на памятку. Я часто думаю над цим, щось зроблене на хорошу память лишається довговічне. Видно щирий

був танець Петра, в іншу честь, не свою, видно і щира була відповідь тих хто насадив липи. Я вчився в Яворівській

школі номер один, зараз гімназія, ім.Маковея. Ще тоді ці липи були. Кілька дорослих людей ставали в ланцюг щоб обійняти липу,

а які височезні вони були, які пахучі під час цвітіння. Зараз цих лип нема, їх зрізали, все закатали асфальтом. Лишилася тільки память.

А іще роздумування. Що би людина подальше не зробила, як би не викривилась, воно не втримається, а хороше - наскільки воно довго -

вічне! У цих лісах полював король Ян, мав зустріч несподівану з польським лицарем. Незнаючи хто перед ним, лицар розповів свою

історію - поки молодий лицар воював проти зовнішніх ворогів, хтось із магнатів захопив його родове помістя.

Тепер шукав захисту і правди у короля Яна, сказав що більше нема до кого. Не знаючи, бо зустрічний представився стрільцем короля Яна

(Собєського) Сказав що все знає у дворі, що король зараз у Янові, що він вислухав і береться йому допомогти. Назначив і час зустрічі.

Яке ж було здивування молодого лицаря, коли в замку в назначений час вийшов сам король із своїми найближчими. Вони обнялись.

Король відновив правду, і магнат був вигнаний. Там, є продовження, і ця історія має також і свою смішну сторону. У польщі вона відома

під одною фразою - слово сі жекло, а конь привязаний, біля плота. (Слово було сказане, кінь біля плота). Я утримався, не розповів

про цю смішну сторону що несподівано виникла. На той час у Яворові проживали дуже самобутні люди. Про це теж лишилися легенди

і переказання. Як щось правильне, що вібрірує у почутті правильності, це передається на всіх, це створює захист навколо. Король Ян

попав під цей вплив і там були абсолютно рівноправні стосунки між двома народами.

Були іще й інші історії, і про цей ліс і дорогу цю. Ліси ці мають часто свою назву, як от ліс, урочище Ярини, ліс офіцерів, є й інші власні назви.

Що зараз являє ця дорога?

Основні окреси і шлях як він ішов, це збереглось. Дещо неминучо випрямили і згладили, тому що зараз це швидкісна новітня траса.

На грунтову дорогу, первоначально був положений асфальт, потім бетон, потім готуючись до європейського  чемпіонату з футболу дорогу

знову видозмінили. Пустили великий самохідний агрегат що подробив бетон, потім заложили поверх асфальт. Це ідеальна швидкісна

траса. Там приємно бігти, бо навколо ліс. Часом тумани білі опускаються і тоді я схожу з траси і вхожу в туман що розстилається по галявинах,

або на вирубках. Ранкове світло пробивається і тоді розові ниті появляються серед білого. Смолистий запах сосен і інших дерев такий густий,

що його не може перебити вихлоп потоку машин що оставляють і свій слід, та й вітер там часто, і все одразу стає свіжо.

[Gajavata]

Лиця.

 

Чоловік ввійшов у станцію метро. Було видно що він не звідси, це не була людина 

великого міста. Він підходив до стін, ознайомлювався з напрямом руху на схемах, потім

підійшов до каси. Там йому щось сказали і він перейшов через весь передпокій, входу, на движучі ступені

підійшов до іншої. Оглядаючи по дорозі простір, людей, йому все було цікаво. Зауваживши незнайомця що розгубився, 

до нього підійшли два міліціонери. Вони могли повестися по різному. Могли представитись і запропонувати

свою допомогу, могли повестися і не так. Все залежало від того що вони вважали за свою роботу, як бачили

людину перед собою. 

- Стій! Ану паспорт, покажи документи. Вони поводились як ті, що мають право, можуть надстояти над людиною.

Чоловік торкнувся долонею нагрудної кишені, та згадав що переложив паспорт у сумку, між книжками. Інтуїтивно

зрозумів що цього не слід було робити, якби паспорт був у нагрудній кишені, цим би і закінчилось. Міліціонер

полиставши не спішив віддавати. 

- Що тут робиш?

Чоловік не знав що йому відповісти на це запитання. Мовчав, спокійно дивився.

- Ану ходи з нами, зараз розберемся. 

Його завели в якусь темну кімнатку, освітлюваною одною лампочкою, що майже жевріла. Один став на вході, інший

з протилежної сторони, так що чоловік оказався посередині.

- Сідай! 

Кивнули йому на крісло біля столу. Чоловік відмовився, сказав що постоїть.

- Ти пяний, ти випивший, ти вживав наркотики, - питання сипались так що не потребували відповіді, щоразу грубші.

- А там, що у тебе там? - показали на сумку. Ти з Закарпаття, розказуй.

- Ні.

- Там війна, ти знаєш що там війна?

- Ні, не знаю.

- А чому не знаєш? Чоловік нічого на це не відповів.

- Чому приїхав? Звідки?

- Приїхав на зустріч з друзями, раз на рік ми з ними зустрічаємось, на важливу, опреділену для нас дату.

- Ага! А як ви знаходите один одного!  - Ми здзвонюємось, із здивування подивившись на міліціонера відповів чоловік.

- Як же іще?

- Що в сумці? Чоловік витягнув книжку - Світло любові. Положена на стіл книжка якось вразила всіх. Поряд лягла інша,

Космічний Буквар. Якісь довгі секунди панувало мовчання. Тон змінився, до чоловіка почали звертатися на ви.

- А що там вас у сумці, щось тверде у кутику.

- Це мені дочка, Яринка дала на дорогу баночку з соком малини.

- Ні, що ви, ні, не виймайте, ми вам віримо, ідіть.

Вони намагалися вибачитись.

[Руслан]

[Gajavata]

А було не так, життя представлялося іншим, світ, він взаємодіяв, спостерігав, дивився ніби

з непередаваємим інтересом, та в одночас безневинно незаінтересовано. Чоловік не знав, що

це була його молитва, він піднімав голову вверх і з його губ злітали тихі слова, які завжди були незмінно - одні.

- Світе добрий, світе чистий, світе ясний!

І світ відповідав, як от зараз: ану подивимось, я введу тебе в цю ситуацію, і що ти на це? І світ відкрився, і показав.

Двоє були на кухні, вони купили велику рибину, живого карпа і збиралися зажарити його. Поставлена риба і чоловік

взяв ножа. Він з силою притиснув карпа і повільно відрізав голову. Скатертина густо окрасилась кровю, ще живої риби.

Широко відкриті очі і рот постійно відкривається і закривається в намаганні вдихнути повітря, та нема куди, і нема чим,

голова відділена від туловища. Тіло теж живе, воно почало з силою битися, підскакуючи над поверхнею стола.

Двоє заніміли. Риба не розуміла, та вона усвідомлювала  зміни.Раптом життя її змінилося, була виловлена, взята 

від місця її середовища, кинута у у вузький простір металевої посудини, потім подальші зміни аж до стола. Що ці

руки хочуть від неї? Риба ще боролася, вона кинула всю себе - повернути життя! І життя пульсувало, билось, навіть

в відділених частинках. Жах повільно опановував двох, вони вже не відділяли себе від рибини, стояли непорушно.

Ми, ми. Ми більше ніколи не будем купувати рибу, пересохлими губами промовила жінка. 

Треба було продовжувати, треба було продовжувати думати, простягнути думку далі, адже це по силі не закінчувати її так скоро.

Цим двом пощастливилось, світ дав їм можливість бачити, діяти,відчувати все наяву, ототожнити себе з жертвою.

І ніяка біль яку вони пережили тоді не була марною. Тоді яке це має значення, коли тобі завернуть у пакунок кілограм говядини.

Все буде те саме, тільки повторене в іншому виді. І корову, яка давала тобі молоко і твої діти пили його, ти уже називаєш мясом.

Невже, щоб щось зрозуміти життя тебе знову має ставити перед новою жертвою, і дати милість ототожнити тебе з нею?

Та й чи хочеш ти направду зрозуміти - чоловік.Чоло віку. Чому ховаєшся за багатьма речами, умовностями. Ти старієш, ти перестаєш

бути молодим, і життя не може пробитися в тебе, бо їз страху ти вже не можеш поглянути на самого себе, закрившись, відвернувшись.

[Gajavata]

Це було давно, за мілйон років до любові, років десять  пятнадцять тому.

[Руслан]

[Gajavata]

Блаженніше давати чим брати

так кажуть

та кажуть і інше - щоб давати, треба мати

треба попросити.

[Gajavata]

Короткі замітки.

 

Я люблю спостерігати, прислуховуватись, знаходячись у гущі людей, чи просто

йдучи по вулиці, бути уважним. Ось вітаються двоє молодих хлопців:

- Честь!

- Честь!

Здороваються за руку, усміхаються. Це як тайна якась, знана тільки їм. Мені інтересне

це вітання, це рідко почуєш. Ніколи серед старих, виключено, це тільки серед молодих.

Таке доводилось мені чути не часто, та все ж те дзвінке вітання часом долинає.

Вмить справляє якесь дивовижне враження на вулицю. Старші люди стріпують головою,

щось намагаються пригадати на мить зупинившись, потім ідуть далі, навіть не усвідомивши,

а чого власне вони зупинилися, посеред вулиці.

[Gajavata]

Вчорашній хліб.

 

Нам привозять вчорашній хліб. Може вже й не так це важливо, бо важно що він взагалі є,

цей хліб, та є різниця. Вони кажуть хліб сьогоднішній, ранком привезений, може й так, та

випечений він учора. І якщо взяти до уваги що я їм майже лиш один хліб то хочеться 

сьогоднішнього. Це так часто повторювалось що навело мене на думку що все повязано одне

з одним і відбиває лише відповідність. Так і слова наші можуть бути вчорашніми, і коли тобі 

сухо дякують в розмові, то можливо твої слова були вчорашні, і недоречні. Бо дякую від дякую

може багато різнитися, як той вчорашній хліб від сьогоднішнього. Так і думки наші можуть не відбивати

нічого нового, за яким би можна було побиватись і голодніти. Та все ж хочеться сьогоднішнього

хліба, довезеного сьогодні і нових слів і нових думок, за якими можна б було голодніти і яких би

з нетерпінням чекати і сподіватись.

[Руслан]

[Gajavata]

Вуличні зустрічі.

 

Не дуже молодий, ближче уже до зрілого віку, що робить лице не визначено

застиглим у часі, він стояв на колінах. Обабіч тротуару, вірніш на самому його краю

ближче дороги, відчуваючи спиною шум проїжджаючих машин, дивлячись поперед себе,

деколи на проходящих, мимо. У руках він тримав велику картонку з наклеєною фотографією.

Дитяче лице з заплющеними очима, повернутою на бік голова, з завязаною смужкою білої

тканини ротом. Знайома постать, виплило в памяті що бачив його рік тому у нашому

маленькому місті, зараз у Львові, у тій же позі. Вперше, коли я побачив я кинув усе і побіг додому

по гроші, хотів застати його. Застав. Нічого не питав, оддав. Що заставило цього чоловіка стати

на коліна? Підхожу і запитую, що сталось, що з дитиною? Дитина у комі, не може вийти. Хвора?

Ні, попала в аварію. Коли це сталось? Місяць тому. Можливо дитина давно і не жива, певно ні.

Та що заставляє цього батька виходити на люди і ставати на коліна. Мені хочеться вірити, що це

він робить не заради грошей. Що психіка не витримала його і він виходить до людей щоб вони

побачили; дивіться є біль є смерть. Може він хоче щоб безтурботність як шелуха опала з людини.

Може він таким способом хоче змінити світ?

Відходжу.

 

І знову про хліб.

 

Гарним, тихим, і ясним ранком, двоє купляли хліб. Вони в одночас підійшли і стали перед відкритим

вікном хлібного кіоска. Усмішкою і спокійним мовчанням один дав можливість іншому купити хліб першим.

І тут вся та тиша була нарушена жвавістю і безпосередністю, того хто першим купляв хліб. 

Мені дайте і це, і це, показував він пальцем на вироблені продукти, і цих равликів мені насипте в кульок.

Яких равликів, здивовано підняла очі продавець? Та бачите, оці маленькі закручені булочки, вони похожі на равликів.

Дайте ще мені булочки з маком, і ще... У якійсь паузі, що на секунду дві появилась у цих переговорах продавець

запитально глянула на мене, мовляв кажи і ти що хочеш. Я так само поглядом відповів ні - хай купує, я почекаю.

Уже, коли було пораховано скільки все це коштує, чоловік почав виймати гроші. А що жаліти? Сказав показуючи

на купку що розсипав по прилавку вибираючи потрібну суму, все це, нічого не варте, лиш доброта  варта.

Ще, побажавши людині щось хороше, що торгувала, і прижавши до грудей весь цей хліб ледве втримуючи, повні мішки

всього різного пішов. Мені подумалось що серед цих зустрічей випадкових людей, бувають зовсім і не випадкові.

[Gajavata]

Чоловік гуляє по лісі, минувавши сади - городи, минував забудівлі, возводящих на них домів.

Осталась остання будівля - новобудова, її паркан в метрах пятдесят від нього.

Минаючи іде далі, по ледь протоптаній лісовій доріжці. Назустріч виходить чоловік з собакою:

- Вам щось тут треба, що ви тут робите?

Чоловік ледь посміхаючись:

- Ви з такою підозрою  ставитесь до людей, це дивно трохи.

- Це мій дім.

Порухом рухом показує на свою власність. Собака неперестанно гавкає, поривається з рук, і доводиться

заспокоювати її окриком. Принаймі щоб було чути про що говориться.

- Я міліціонер, це моя робота, останнім часом багато краж.

Отак представившись, чекає ще якихось слів, вважаючи достатнім, законним свої запитання.

- А я шукаю суниці, було дуже холодно і вони не хотіли рости. Зараз тепло і я захотів подивитись, чи не стали

вони уже дозрівати.

Чоловік іде прямо по стежинкі мимо чоловіка з собакою, і тому приходиться трохи посторонитись.

Лишається опісля, відчуття всіх цих колючих поглядів і недоречних запитань і німий протест.

Навіть уночі, це липке від погляду власників; а що це за чоловік іде край дороги. Деколи тяжко, пройти мимо людей.

Ніч. Чоловік ставить біля себе "Богоматір над світом" Це маленьке зображення жінки, з перехрещено складеними руками

на грудях, з поглядом направленим в низ. Там, унизу стоять хрести, стоять на водах, водах моря білого.

Віддалік голубовато смарагдові споруди, зжаті докупи і піднімающіся трохи вверх, вище над водами. Шпилі куполів, хрести

на них. Соловки. Щось пекуче обпалює груди раз за разом, мов хвилі. По зображенню постійно стікає світло з верху до низу.

Чоловік переводить погляд на відкрите вікно, може це відблиск зір,та ні. Небо затягнуте хмарами, та й не дали б вони цього

стікаючого потоку, в ритмі серця. Боляче, та видно потрібно цьому бути. Я нічого від них не хотів, цих власників, я просто

проходив по дорозі, мимо них. Краще я піду до своїх сосен, вони не вміють говорити, не вміють підозрювати.

Вони вміють тільки дарувати, свій запах,  свій аромат. Холодно. Дуже холодно. Ще не скоро суниці достигнуть.

[Руслан]

Але ж достигнуть. І можна буде пригостити всіх смаком та ароматом лісових ягід, а ще трішки теплом свого серця та радістю душі

[Gajavata]

В маленьких щасливих містечках.

 

Монахам земні радощі недоступні. Вони зможуть почути музику інну, не ту що в храмах -

"падає сніг", "квіти небес", хіба що ідучи по вулиці. Десь увечері, через відчинене кимось 

навстіж вікно вітер понесе мелодію і буде плинути музика, і люди будуть зупинятися на

хвильку прислухаючись. Зупиниться і монах, послухає і здивується, усміхнеться собі і піде

далі, і буде думати; що світ не такий який він думав і знав, він просто інший.

[Gajavata]

У нашому маленькому містечку, задіяні всі стадіони.

Є великий, там проводять футбольні матчі. Стадіон оточений лісом і там приємно

бігати ранком. Та більше людей люблять приходити на маленький міжшкільний стадіон.

Там бігова алея, по якій бігають, ходять і прогулюються. В більшості молоді радісні лиця.

На яких приємно дивитись. Є старші, є й такі що годі їм бігати, і тоді можна побачити швидку

ходьбу. Дуже часто перед тим як почати бігати люди заходять на примикаючий до алеї шкільний

скверик. Там статуя Богоматері прихована в глибині, серед тінистих дерев і квітів. Трошки постоявши,

помолившись, або про щось тихо задумавшись вони збігають по східцях на бігову алею...

[Gajavata]

Про що думаєш? не так то вже й спеціально замислюєшся, та приходиться

приділяти увагу, зупинятись, тому що інтерес що споріднений здивуванню

зупиняє на цьому. Це як загадка що потребує вирішення. Чому требуючи від

людей останньої йоти у виконанні, священство поводиться поставивши себе по за.

Чому мовчать за інквізицію, чому мовчать що палили людей? А хіба можна тоді

требувати щось від людей, не розумію. Небо відмовилось вже від чудес, та деколи

хочеться, щоб це траплялось. Щоб на всю ширину неба показали хто, і чия це була

ракета, цей "бук", що три роки тому збив пасажирський літак. Тоді всяка неправда

була б видима. Одні сокрушились би всім серцем, у інших виникла б тільки досада...

[Gajavata]

Ці маленькі оповідання це мої квіточки через простір кілометрів.

 

З висоти пів метра падають на диван теплі шерстяні носки. Це день народження,

він припадає на листопад і тому беззмінні теплі носки падають уже четвертий

рік підряд. Як і беззмінні слова поздоровлень. Цікаво, що там з тими теплими

носками, видно на небі приготовлено ще багато пар. Не те щоб я чекав щось

особливе, та мені так смішно з цими носками. По правді сказати, мені хочеться

у цей день, а я стаю дуже рано, щоб зайшовши на кухню я вдихнув чисте повітря

відстоєне через ніч,  напоєне запахами дерев. І тому це відчинене вікно.

Положив руки на чистий стіл, попив гарячого духмяного чаю, і подумав про багато

речей які мене цікавлять. І чому в світі саме так, а не інакше, і чи може бути інакше.

І яким би я хотів його бачити. Так воно і є, тільки все це приходиться робити мені самому.

І якщо хтось у домі захоче скористатися і не спати у цей ранковий час, то може

відчути, і спокій і мир, і щось на подобі свого дня народження, і це в любий день, у кожен ранок.