Спаси любовь

[Gajavata]

 

Лиця.

 

Проспект незалежності. У Львові.

Чоловік бере газету, читає, схвалює те що написано, щось шукає, не знахо -

дить, з чимось не погоджується. Підходить до молодого чоловіка що дав йому

цю газету, хоч той його і не звав. Щось йому пояснює, хоч той і не просив. Під

кінець образивши уже двох, бо підійшов ще чоловік, з почуттям виконаного

обовязку відходить.

 

Біля входу у вірменську церкву Успівння Пресвятої Богородиці.

Стояла людина із стаканчиком в руках. Проходить чоловік, мимо. Якась мука

у нього на лиці. Повертається, дає дрібну купюру. До автоматизму виробленим

жестом людина підставляє під гроші стаканчик. Якимсь тихим голосом, майже

з розпачем, чоловік: я вам у руки хочу дати. Людина випростується, постава

міняється. Усмішка - на все лице. Там всього одна нещасна гривня. Людина

щаслива.

 

Ноїв Ковчег

Творча виставка молодої художниці. Надпис засвідчує і запрошує оглянути. Навстіж відчинено обидві половинки дверей і світло висвітлює що роботи

присвячені іконам. Як і напис. Назва цієї виставки - Ноїв Ковчег.

Там була і ікона, з цією назвою. Дещо наперекір, законам перспективи було

зображено човен, посеред моря. Ной і небагаточислені люди у ньому.

Вище, вище них тварини. З розумними і освітленими лицями, бо це все таки

лиця, хоч належать і тваринам.

Приходить мимоволі думка - сучасна людина не похожа на цих що в човні.

Надто багато кинула собі під ноги, поїдає братів своїх менших. А вона ж давала

їм імена, присягалася опікуватись.

 

 

[Gajavata]

Туя і Хрест.

 

Деревце росло неподалік од Хреста. До Хреста часто підходили люди.

І молились. Деколи вони насмілювались щось говорити, звичайно пошепки

що думали, що їм було важливо знати, що не розуміли та намагалися

зрозуміти, на що сподівалися і на що чекали. І вони вільно могли це висловити

чи просто подумати, адже поруч було тільки деревце. Та видно те що люди

висловлювали Хресту мало силу. І Туя пустила гілочку в напрямі Хреста.

Гілочка швидко росло і догнала в рості основне деревце. Нові утворені віточки

притулились до Хреста і здавалося Туя нахилилася щоб обняти його. Так живе

дерево тулилось до того кому люди висловлювали найпотаємніше, тільки

хороше, саме світле. Та прийшов якийсь час і Хрест, ніби обезлюднів. Туї

нестало. І кожна тріщинка стала видна на його перекладинах, і не було вже

молодої зелені що старалися оживити сухе дерево Хреста. Деревце зрубали.

Я довго не хотів питати чому. Все ж запитав. Дерево заважало цьолованню

Хреста, так мені відповіли.

[Gajavata]

 

Релігія інституцій обовязково приводить до кризу. Поступовий підйом

і розвиток раптово обривається. На якомусь етапі підйом припиняється, нема

сходинок, обрив, падіння в бездну якщо зробиш крок далі. Що я маю під цим

на увазі? Виникають питання які не можна оминути. Йдеться про речі що з

одної сторони тісно повязані з харчуванням, коли поїдається мясо тварин,

а з другої з фундаментальним правом на життя всього живого.

Церкви тут повністю прийняли світську сторону. Ігноруючи заповідь НЕ УБИЙ.

Календарні пости що обмежують вживання мяса у визначені часові періоди

основані, а правильніше було б сказати центровані на людині, у великій мірі

на очищені тіла. Та кажуть і про духовне очищення в цей момент. Та мотиви

тут виключно направлені на себе. Інша сторона, брати наші менші зовсім не

приймаються до уваги. Цей світ (тваринний) вставлений в життя людей лише

з точки зору доцільності і корисності людям. Приємні винятки все таки є, бджі -

льництво...

Оправдують це церкви Писанням де дається дозвіл на поїдання плоті, згаду -

ють Авеля що приносив жертвоприношення первістками тварин, і що Творець

благосклонно приймав криваву жертву. Поряд з іменем Авель обовязкове

слово праведний.

Як тоді розуміти заповідь НЕ УБИЙ ?

Коли Отець дає заповідь то хіба може він перечити сам собі?

Таке питання обовязково мало виникнути, бо це не убий, бо це стосується

життя, бо це стосується довіри. Можна просто було спитати - а чому так?

Поясни. Цього не відбулось, все іде своїм чередом. І жодного запитання,

навпаки, оправдовуються речі несумісні. А як же тоді довіра? Я пишу за це

бо мені сумно. Бо на великі свята тротуари нашої довгої вулиці заповнюються

мясом убитих, і запаморочливий запах крові, бо її теж продають в скляних

банках.

 

 

[Gajavata]

 

Відчуття.

 

Один із структурних підрозділів великого підприємства що налічував вісім

тисяч чоловік як і належало під кінець року звітував, а потім складав нові

плани. Уже немає цього великого підприємства, немає і цього структурного

підрозділу, немає і цих двох робочих що піднімались по трапу через труби

технологічних комунікацій, зупинившись чомусь уверху. Вдивляючись.

Великі плани, чи то запитуючи, чи звертаючись до когось невідомого, промо -

вив один. А болото залишається. Пройти можна лише зимою, як заморозить,

або літом коли засхне. Запомятались мені ці двоє робочих які прозрівали, щось

дуже важливе, для них. Запомятались і перші кілька тисяч звільнених людей

які стояли на автобусній зупинкі чекаючи на транспорт. Мовчки. Сюда вони

ніколи більше не повернуться. Це було відчуття невідворотного краху "старого"

вони не хотіли його, вони хотіли щось інше.

 

Для дітей.

 

Хтось збудував площадку, там було все. І горки де можна було прокататись,

і каруселі, і качелі, якісь спіральні переходи де можна було пролазити, канати

за допомогою яких можна було сходження робити і лавочки де можна було

посидіти мамам поки діти бігали від одного до іншого намагаючись все перепробувати, і дощечка була там чоловіка і імя його що свідчило за нього

що це він побудував. І прочитавши прихильно за нього думалось.

І появились нові майданчики, багато, такі самі. Уже без дощечки, без

свідчення, без підписів. Видно радість що отримувала ця людина, коли

бачила як діти веселяться уже не потребувала йому цього іншого.

 

 

[Gajavata]

 

Словник втрачених, поломаних слів. І слів істинних.

 

Це таке маленьке намагання зрозуміти.

Якщо звуки несуть чистий намір, а обєднуючись у слова формують образи

і розуміння, то чому вони, деколи переходять в категорію втрачених.

Підозрівати, або по іншому подозревать. Це поломане, покалічене слово.

Це заглядувати під подол людини. Бачити людину не в світлому образі.

Заглядувати куди не треба. Це слово священна корова гебістів. Рахується

достоїнством. Викликає виключно гнітюче враження. Таке ж як і слово бдеть.

Що значить бути насторожі, кругом вороги. Тверезіння - із того ж розряду

покалічених слів, безнадійно втративше первинне значення через наслоєння

іншого образу, привязаного до відомої пари слів що включає також слово

спяніння. Є інше слово, це слово приклад чистої протилежності втрачених.

Є слово прозрівати.

Це багате слово. Це бачити щось освітленим. Це коли усе тайне становиться

явним. Бо коли падає на щось світло ти маєш можливість бачити це в істинному

образі, таке як воно є насправді. Прозрівати, це також далеко бачити.

Причини які формують і призводять до наслідків. Це також далеко бачити

в буквальному розумінні. Це також бачити майбутнє.

 

 

[Gajavata]

 

Але це ж правда!

Це звучить ніби нова релігія. Це промовляють майже з побожністю, інколи

з.гнівом.

- Ти знаєш? Зараз усе через матеріальне.

- Не знаю.

Як не знаєш? Убогий ти якийсь і все оправдовуєш.

Пояснює. Тому кого вважає нерозуміючим. Зрозумів? Той відповідає.

- Подумай за неї щось хороше.

- За кого?

- За Україну.

- Народ. Він за олігарха проголосував, народ так нічого і не зрозумів. Тепер

жди кари.

- Подумай і за нього щось хороше. Можеш і не говорити, тільки подумай. У тебе

є щось добре?

[Gajavata]

 

Чи є християни?

Є.

Тільки вони по за церквою. Мені потребується відвага і я внутрішньо

зіщулююсь коли відповідаю на Слава... - добрий день. Ця машина

інквізиції осталась, вона бесшумно працює і зараз. Вони сприймають це як

визов як те що я протиставляю їм. Ума не приложу як може два слова які

несуть такі хороші значееня щось протиставляти. Добрий, він і є добрий.

Бо тільки той хто довго не зустрічався з добротою знає що таке, що таке

доброта. Він має право говорити це слово. А день це теж добре. День це той

час, той проміжок часу коли ти щось здійснюєш. Недаром у нас говорять на

людину що внутрішньо усміхається - ти світишся сьогодні мов ясний день.

Я волію мовчати. Я вклоняюсь у відповідь. Я шукаю, чи є в них ця Слава?

 

 

 

[Gajavata]

 

Все це неправда.

Умом Росию не понять.

Неправда.

Одна слезинка, маленького ребенка не стоит целого мира.

Це неправда.

Мы рождены чтоб сказку сделать былью. Обман усе.

Більше слів не осталось.

Повернеться творящий вічний Дух, він восстановить правду. І все, що

восставало протів життя, знецінювало, зводячи повноводний потік до

обмілілої і пересохлої річки буде зметено.

 

 

 

 

 

[Gajavata]

Бог помнит человека, человек забыл себя.

 

Человек потерян, он забыл самого себя, на ближних смотрит как

на свою проекцию. Ищет в нем помощи, ищет, за кого бы зацепиться,

оправдать свое убожество. Блуждающие тени земной преисподней

круглосуточно рыдают, сами того не зная. Оплакивают себя и ближних

и в них весь мир. Лицемерно улыбаясь, притворяясь счастливыми и радостными, наедине кусают губы от отчаяния и готовы наложить на себя руки.

[Елена]

Печально

[Gajavata]

 

Лиця.

 

Площа, поблизу бібліотеки ім. Стефаника.

 

Швидким кроком чоловік розрізає простір, переходячи площу, периферій -

ним поглядом помічаючи трьох. У помятих костюмах, видно провели ніч

без сну, щось емоційно обговорюють. Ти чого не здороваєшся?

Чоловік, уже пройшовши значну відстань обертається і вже зупинившись:

добрий день вам, ледь усміхаючись. Отак, задовільнивши якусь свою

тільки їм зрозумілу сатисфакцію поглядом відпускають чоловіка. Я волів

би щоб у мене не вривались, так як і я не вриваюсь ні в кого. Та бажаю

вам всього доброго. Та добре вже, добре. Чого ти? Вони як по команді

піднімають правиці - і тобі всього доброго.

 

 

 

 

[Gajavata]

 

Із поеми "Цар Духу"

Ігор Шевчук.

Давній предавній час коли були разом усі.

 

Поет

(співає)

...Україно, зоряна трава

Чи ти небом сієш, сієш зорі?

Чом ти серце з серцем не говориш?

Де твоя небесна голова?

Хилишся на часових просторах

Не летиш у думці проти вітру

Дай я сльози з серця твого витру...

Отряхну від тебе тьму і прах

Україно, зблиснемо смерчем

Світ здригнеться від осердя мислі...

 

[Gajavata]

 

Кілька годин з Висоцьким.

 

Я хотів перевестися із Львівської політехніки, геодезії, у інший ВУЗ. Шукав

астрономії. Хоч це було і там. Де вчився. Один із нас таки спромігся на це.

Єдиний. Анатолій. Він став викладачем у цьому ж інституті. Згодом захис -

тився по визначенню траекторії Марса. По матеріалам Вікінгів. Американці

вільно розміщали отриману інформацію від своїх супутників, нашими

даними від так і не зміг скористуватись. По не відомо від кого і для чого

засекреченості. Зараз він професор... Маючи обмаль грошей, знав назад

не вистачить, я таки поїхав. Поїзд майже порожній, та я не один у цьому

плацкарті, ще один чоловік увійшов. Двоє. Сухо поздоровашись він вклю -

чився в мовчання. Кожен думав над чимсь важливим для нього. Потім

таки він не витримав. Здивованим щирим голосом поінтерисувався, чому

я вдягнув галстук? Його це дійсно зацікавило і він чекав відповіді, коротко

висловивши що він душить, і не дає можливості вільно дихати, і що все це

по моїй волі. Я послабив вузол, потім визнав його слушність, потім зняв

його. Він спостерігав чи не зроблю я відповідну дію далі, вікно було відчи -

нене. Та я хотів робити самостійні рішення, таки лишив його. Потім коротко

представились, розповіли куди їдем і зачим. Він сказав що прибув у Львів

єдино співати свої пісні, він хотів виступити у Львові. Мені дали двадцять

чотири години щоб виїхати. Більше він нічого не говорив і не пояснював.

Я теж коротко розповів що я хочу змінити. Що визвало причину моєї

поїздки. Більше ми не говорили. Кожен думав про своє. Вже майже ніч.

Він натягнув простиню, як полог, від кінчиків пальців ніг аж до самого

підборіддя. Тіло витягнулось як струна, очі відкриті, задумане лице...

Галстуків я волів більше не носити... Перевестися я не зміг. Побувавши

у кількох навчальних закладах Києва, Харкова, марно намагався доказати

потрібність переводу і зміни напряму навчання. Та таки добре що мені

відмовили, як я бачу. Львів це дивовижно прекрасне місто. Це навчання

мені багато дало. Багато людей, надзвичайних, цікавих. Та зараз нове

входить в світ, нове знання, яке не знайдеш ні в одному посібнику по

астрономії, чи космології. Нове мислення, нові відкриття. Це проект

Восхождєніє.

 

 

 

 

 

[Руслан]

То це історія з Вами Ігоре?

[Gajavata]

 

Так, вона дійсно відбулася. Щоб описати це коротко і щоб усе було

зрозуміло і щоб хтось це зміг прочитати заінтерисувавшись, а не просто

пройтись поглядом і відложити не дочитавши, це трудно.

[Gajavata]

 

Дякую Наташа, це коротке і є повністю.

[Gajavata]

 

Невидимий чутливий камертон, він співвідносить усе з великою

швидкістю. Слова що промовляють, і їх доводиться чути. Йде безупин -

ний обернений звязок Як дитина, що десь там, в глибині. Ну що ти візь -

меш з дитини. Дивиться із середини, мовчить. Якась скорбна дитина

мені попалась. Нікому не дорікає і не радіє. Дорослі, взявшись за руки

пускаються у танок. Хтось вигукує із сміхом, ну подивіться, хто з нас

діти? Мов діти. Це істотна поправка. Не хочеться бути мов. Ця недрладна

картинка зітреться із памяті. Дитина лишилася ненагодована.

Що таке правда? Яка вона?

Вона не моя, і не твоя, і не його. Такої правди у нас ще не було. Мені

хочеться щоб утвердилась правда на землі яку ще ніхто не чув, яку ще

ніхто не знав. Це буде єдина правда. І ти і я, чи хтось інший, почувши,

не важно про що вона скаже, але кожен хто почує скаже - так, це вона,

це правда.

 

[Gajavata]

 

Дороги які ми обираєм.

 

Пішки, босими ногами ми ідем рідко. Та звертаєм увагу в такому

випадку у що взуті. Звертаєм увагу і на дорогу по якій йдемо. Це можуть

бути дороги протоптані багатьма, уже, тими що пройшли перед тобою,

і ти знаєш напрямок і впевнено крокуєш. Та дивися під ноги, бо розумієш

що дорога це не болото, дивишся і на напрям чи веде вона у верх. Треба

щоб дорога вела в гору це саме те. Деколи ти користуєшся автобусами.

Там написано звідки і куда вони перевозять. Так як це незвичайні дороги

і обраний транспорт твого пересування не можна звести лише до функ -

ції перевезення ми користуємось аналогією. Автобуси, написи на вікнах

яких свідчать звідки і куди вони тебе доставляють це релігії. Та зараз

вони стоять. Двері широко розкриті - заходіть. І ти підходеш. Ти підбігаєш.

Мені потрібно доїхати. У середині перепитують, куди? Заспокоюючи

дихання ти називаєш місце куди ти хотів би попасти. О!, він туда не їде.

Як не їде, адже надпис свідчить, адже саме туди він і має перевозити

людей. Подивись, він же стоїть, і шофера нема, вийшов. Автобус видоізмі -нився, появились трапезні столи, почувся спів. І ти відходиш від них.

Якусь частину шляху деколи ти долаєш на легковій, там теж є перевізники.

Вони точно знають місце призначення, вони можуть розвинути величезну

швидкість, вони не стоять. Там є можливість скористуватися автонавіга -

тором, можна по інтуїції вибирати вірний шлях, і через це деколи суперечки

Зрідка у небі появляються сріблясті літаки. Вони залишають по собі білий

слід, на всю ширину неба. Це теж транспорт. Цих дух підняв на недосяжну

для більшості людей висоту і ти з захопленням дивишся на них. У мене

немає усіх цих видів транспорту, ні кораблів що заблукали в морях і не

можуть уже пристати до протилежного берега, бо загубили вірний шлях.

Мені приходиться іти пішки, часто босим. Та попереду теж ідуть, маленька

група, плече біля плеча. Це дорога на гору, це восхождєніє.

[Gajavata]

 

Лиця.

 

Зелена лавочка на церковному дворі, сидять двоє.

Богородиця діва радуйся

Благодатная Марія Господь з тобою...

Священник сидить неподалік та навіть не намагається підійти.

Підійшовши, сказавши кілька слів, та відразу відходить. Ситуація

непідвладна йому. Тут діють сили могутніші за всі його можливості.

Це продовжується уже кілька днів. Одна і таж коротка молитва, промов -

ляється ними уголос, безустанно. Вони тримаються за руки і повернуті

одна до одної. Дочка і матір. Стара жінка готується до смерті, та дочка

незгідна. Вона зосереджено молиться, вони дивляться одна одній в очі.

Деколи на лиці старої жінки появляється усмішка і це значить що воля

молодої людини пробивається крізь усе і дає опору. Це боротьба за

життя.

[Елена]

Спасибо, Игорь!

[Gajavata]

 

На великі свята я намагаюсь побувати в інших місцях і тому виїжджаю

із затвора свого маленького міста. Найчастіше до Львова. Там все привер -

тає увагу і тому прикипаю поглядом до вікна маршрутки. Минаєм

Янівський (цвинтар) там зацвіли каштани. Сьогодні двадцять перше

вересня, я дивлюся чи інші люди це помітили. Ні сидять заглиблені у себе.

Бутони біло - рожеві, великі. Зелене листя, не позначене іржою сухого

коричневого кольору. Принаймі одне дерево! Але воно зацвіло!

І мені пригадується оповідання "Ми приносимо новий вітер"

Незважаючи на свято, переповнені церкви, вишиванки усіх кольорів, у

повітрі висить не визначеність, так, ніби врівноважились невидимі очам

терези і чекають від людей, їхнього воління, щоб піднятися поволі у гору

чи опуститись. Біля памятника Марії, безліч квітів. Там група священників

промовляють щось, до людей. Людей кілька десят чоловік. Рука, священ -

ника що разу здіймається підкріплюючи те що він каже. Дослухаюсь.

Ссилки. Ссилки на коринфян і солунян. Вони завжди заводять в минуле,

так можна і не вибратись звідти. Минаю. На відкритому просторі бля

памятника Шевченка, там де хвиля - дійство, там лунає музика. Увесь

цей простір заповнено людьми, і продовження, у виді широкого проспекта

що веде до оперного театру і невелика площа перед театром, усе, усе.

Біля хвилі, на самому підніжжі камяного облицьованого постаменту

концерт. Це група молодих людей американської армії, про що свідчить

і напис, і як вона називається. Усього чотирнадцять, Десять чоловіків

і чотири жінки. Білі сорочки в усіх, з відзнаками роду військи, у деяких

планки нагород. Пробираюся уперед, це вдалося, та стояти не можна,

бо закриваю собою вид іншим. І тому присідаю, на одне коліно. Це молоді

люди. Три раси національностей. Кожне лице усміхнене, вони не можуть

втримати усмішку, і якоїсь радості що переповнює їх. Ці дві години,

я бачив абсолютно щасливих людей. У ритмі музики вони супроводжували

свій спів танцями. Вони намагалися говорити, вони про щось говорили

що їм дуже важливо було сказати. У якийсь момент ці почуття піднялись

на найвищу висоту. І музика і слова що супроводжували уже не давали

можливості піднятись вище, бо це не було в них вложено. Тоді вони

попробували зробити це рухами, тілом, танцем. Появились спіральні

рухи долонями вверх, ці жести були дуже красиві. і все це було спонтанно

і ново, навіть для них. Була маленька дівчинка з золотистими кучерями

вбрана у чорну просту кофтинку. Пятеро співаючи з легким танцюючим

кроком підійшли до неї, обняли. Слова можна було зрозуміти, співали ій,

одне слово. Ти щаслива?!, щаслива, щаслива. Питали і стверджували в

одночас... Кінчився концерт. Всіх розібрали на фотографування, з кожним

намагалися сфотографуватися. З ними намагалися говорити. Я не знаю

як вони розуміли один одного відповідаючи англійською на українську,

чи навпаки. І це теж тривало деякий час. Потім, зібравшись, вони сіли

у свій автобус. Я підняв руку, мені хотілося попрощатись, багато людей

теж підняло руки. Усередині автобуса всі повставали, вони притиснулися

до вікон, підняті обидві руки у гору у всіх, знак прощання. Автобус рушає.

 

 

 

 

[Gajavata]

 

Коротке, без назви.

 

У храмі Михаїла. Дві верениції людей, вздовж одної рухається священник

благословляючи простягнені руки, знаком хреста, творячи відповідний рух

у повітрі. Потім чекав, не забираючи простягнутої руки. Цілування.

Потім переходив до іншого. Серце бється під девяносто ударів на хвилину.

Я застиг у центрі храма, можу тільки спостерігати, і німо стояти. У іншій

черзі молодий, юний священнослужитель дає цілувати розпяття, йому

цілують краї одеж. Благословення переходить на іншу чергу, і мене штов -

хають, відійди, владика йде. Чому? Ці люди не мають? Вони пусті? І їм

треба дати? Хіба люди не рівні перед Богом. Хіба Бог дає одним, а інших

обділяє? Хіба він потребує рабів, хіба він бере у рабство? Тоді чому наро -

дився раб Божий і помер раб Божий?

Біжить дитина, радується, батько назустріч іде. І до чого тут раб Божий?

Не розумію.

 

[Елена]

[Gajavata]

 

Заходяще сонце.

 

Вони ходили разом, молодий хлопець і старший чоловік.

Молодий у всьому покладався на Книгу і раз по разу сягав

рукою щоб розкрити, виголосити те що не міг сказати словами.

А як же, це ж Книга! Інший, старший, далеко старший, не спішив

це робити. По всьому було видно що має і власну думку. Він ніби

звіряв що написано з самим життям. Приходили вони до мене

о кілька років тому. Один раз. Я запамятав. Стук, потім ввічливе

ми хотіли б з вами поговорити про Бога. Двері відкриті навстіж,

заходьте. Хороше, воно запамятовується. Так вийшло, що завітали

вони ще раз. Був день народження, і поприходили всі, і ті хто

памятали про цей мій день, і єгови, що цього не знали та теж прийшли.

Вони зайшли всі разом, і я радів усім. Єгови не знали як їм бути, хотіли

залишити дім. Я ж настояв щоб хоч деякий маленький час вони

пребули разом, з усіма. Я написав кілька казок для дітей, і мені важливо

було, як сприймуть. Я дуже переживав коли читав. Близькі, мої рідні

пішли собі на кухню, не інтересно їм це було. Та ці двоє остались.

Здається вони були зацікавлені. Молодший заглянув через плече- це ви,

це ви таким гарним почерком написали? Старший усміхався, він

згідний був з кожним словом, він давно хотів таке почути. Це для нього

було свіже і нове, новий віддих. Значить не тільки можна цитувати з

писань, можна і так, по іншому. Його лице мені нагадувало заходяще

сонце мирне. Я знав що буде щось у цей день. Ранок пробудив мене.

Остаток сна. Сонце заходить, таке мирне. Воно уже на самому горизонті.

Западає. Це мирний єгова прийшов зі мною попрощатись. Це дні його

добігають кінця. Це він прощався.

 

[Елена]

ИГОРЬ! ИЗВИНИТЕ, ЧТО РАНЬШЕ НЕ СПРОСИЛИ - КОГДА У ВАС ДЕНЬ РОЖДЕНИЯ?