Спаси любовь

[Gajavata]

Душа - людина.

 

Ку - ди ти бі - жиш? Куда поспішаєш, людино, в таку ранню пору. 

Вона бігла в церкву.

Вона не знала зачим і чому, та їй говорили, іди нас. Тільки в нас ти отримаєш благодать спасіння.

Ми даєм.

Наші двері широко відкриті, іди до нас, тільки у нас.

- А інші, а як же інші? Другі віри, церкви, релігії?

Слабо протестувала в думках людина, чому так, чому все неправда, чому? Я пуста, я не маю, я ущербна?

Чому я про себе, в цих місцях  де кличуть, можу почути лише кайся, та грішна, та довгий перелік у чому, де більша частина

цого довгого списку була навіть не знана людині, про що вона чула вперше, що таке є. А що ж добро? Виходить добра нема,

невже добро не має сили?

Цього питання людина уже не задавала, воно завжди лишалося не висловленим. Любе запитання перетворювалось

на розмову двох психологізованих автоматів, та й рідко уже хто питав. Хоча б про душу, про неї невмирущу, де відповідь

можна знайти на всі запиання. Не у тої, що відкликається на все і вся, у своєму бажанні всім володіти.

У одинокої, і безконечної, що простирається крізь всі світи. Не знаної, глибокої і вічної. Що вічно перед очима людини,

що бачить і знає все.

Кому у відповідь хочеться почути цитату із Книги. Так можна звести усе:

- а це ти шукай тут, а це на іншій сторінці. 

В кінці, у великому кінці, коли приходить таїнство іншого життя, тебе відспівають - помер раб божий.

І ти відчуваєш себе нікому не потрібним, загнаним, у цьому великому холодному світі.

Не гналась людина за спасінням, і не шукала благодаті, у тих хто кажуть володіють любовю, що видають себе за богів.

Це душа настійно питала його, - дай звіт, дай звіт про своє життя, як ти прожив і як живеш, чи шукаєш ти ше щось у своєму житті.

Чи не тому тривожне твоє серце, чи не тому заставляє тебе так глибоко зазирнути у себе?

[Gajavata]

Усміхніться.

 

Між далекою вулицею і сценою, де влаштовували музикальні і театральні дійства був великий відкритий простір.

Там збиралось маленьке містечко. Там, всі хто мав бажання могли виступити, заспівати, сказати.

Та сьогодні, там, один єдиний виступаючий, і лише один той хто дивиться. Творив вітер.

Несподівано все ожило, і це примусило зупинитись в німому захваті. В мить заколихалась вся трава, почувся запах - аромат

сухого піднятого листя. Побігла велика хвиля, вона майже летіла котившись, повернула, закружляла. Здавалося колихається

сама земля вздиблюючись і піднімаючись то тут, то там. Зупинилась жінка посеред. Вітер прибив до неї велику хвилю, закружляв

навколо, цілий вал підкотився до її ніг. Я так їй зрадів, що ще хтось це бачить, що зупинився саме для цього. Жінка витягнула

із сумочки телефон і заговорила, приділяючи всю увагу розмові. Вона зовсім не помічала цієї піднятої хвилі, цього вітру і його

пісні. Ще якийсь час це дійство продовжувалось, це диво.

[Gajavata]

Лиця.

 

Я повертався по своїй вечірній уже трасі, до дому.

Так мені звиклося і полюбилось, це щоденне переборювання себе.

Коли ти про все можеш  думати рівноважно і в спокої.

До цієї дороги і до давнього лісу цього, про який згадується в хроніках.

Біг. Швидко і рівномірно, майже догнав велосипедиста що відкрився за одним із пагорбів.

Він щоразу озирався назад, лице його виражало майже паніку. Гранично збільшивши швидкість,

наскільки міг він стрімко віддалявся. Ще через якусь мить наблизившись, побачив зовсім маленьке цуценя.

Воно бігло вздовж по обочині навздогін. Намагалося подати голос, та задихалось через швидкий біг, і не могло.

Стало ясно, хлопець привіз цуценя і кинув тут на дорозі, посеред лісу.

Не в силах уже бігти зупинилось, не скавуліло, лиш дивилась. Пробігши далі якусь відстань я спитав себе:

- а куда я біжу?

Розвернувся, і побіг назад до собаки. Вона ж збігла з дороги і десь зачаїлась у зарослях. Даремно я гукав, кликав:

- собако, собако!

Вона не появилась. Я продовжував бігати по цій трасі, безмовя опановувало мене і мені було добре.

Та одного разу помітив, одиноку постать, підросшого щеняти, на тому самому місці. Він стояв стрункий, витягнувши

голову дививсь на проїжджаючий потік машин, на людей. Та якось уже незворушно. Собака стояла непорушно, щось

приваблювало її прибігти на те саме місце. Підбігаючи ближче, я її ніколи не заставав, вона сторонилась і мене.

Тоді я почав брати з собою хліб з маслом у біг.

Коли підбігав до цього місця, то розгортав, і обережно ложив на обочині і потім біг далі. Коли повертався назад, хліба

уже не було. Так, поки я її бачив, поки вона появлялась, я приносив їй хліб. Потім вона перестала зявлятись.

Мені хочеться думати, я так вірю що вона все таки виживе в цьому лісі. Що вона буде жити.

Я не хотів би щоб вона повернулася до людей, у місто, на ті смітники.

Нікому не потрібна.

[Gajavata]

Я коротко зауважив про цю дорогу давню і цей ліс що згадується в хроніках.

Дійсно, ці згадки є.

По цій дорозі, повертався з Польщі Гетьман Мазепа. У найнижчій точкі недалеко від Янова,

сучасне  Івано Франкове їх застала нещадна буря, обози надовго застрягли там. Про це згадується

у польських хроніках. Я це вичитав у Яна Веберсфельда в Науковій бібліотеці ім. Стефаника.

По цій дорозі проїжджав російський цар Петро  маючи таємну зустріч з польським королем.

Направлявся він в Яворів, зустріч відбулася там. Скупі відомості взяті мною з польських джерел.

Їх немає в сучасній історіографії. Та лишився сильний барвистий слід у виді легенд, та переказів.

Про це кожен у Яворові знає. Петро був запрошений кимось із громадян Яворова, на весілля.

Там він, в честь молодих протанцював танок, один, пробігши коло у танку. На памятку про це люди посадили

на цьому місці липи. Липи не живуть так довго, вони не виростають такі могутні і високі як ті, насаджені

на памятку. Я часто думаю над цим, щось зроблене на хорошу память лишається довговічне. Видно щирий

був танець Петра, в іншу честь, не свою, видно і щира була відповідь тих хто насадив липи. Я вчився в Яворівській

школі номер один, зараз гімназія, ім.Маковея. Ще тоді ці липи були. Кілька дорослих людей ставали в ланцюг щоб обійняти липу,

а які височезні вони були, які пахучі під час цвітіння. Зараз цих лип нема, їх зрізали, все закатали асфальтом. Лишилася тільки память.

А іще роздумування. Що би людина подальше не зробила, як би не викривилась, воно не втримається, а хороше - наскільки воно довго -

вічне! У цих лісах полював король Ян, мав зустріч несподівану з польським лицарем. Незнаючи хто перед ним, лицар розповів свою

історію - поки молодий лицар воював проти зовнішніх ворогів, хтось із магнатів захопив його родове помістя.

Тепер шукав захисту і правди у короля Яна, сказав що більше нема до кого. Не знаючи, бо зустрічний представився стрільцем короля Яна

(Собєського) Сказав що все знає у дворі, що король зараз у Янові, що він вислухав і береться йому допомогти. Назначив і час зустрічі.

Яке ж було здивування молодого лицаря, коли в замку в назначений час вийшов сам король із своїми найближчими. Вони обнялись.

Король відновив правду, і магнат був вигнаний. Там, є продовження, і ця історія має також і свою смішну сторону. У польщі вона відома

під одною фразою - слово сі жекло, а конь привязаний, біля плота. (Слово було сказане, кінь біля плота). Я утримався, не розповів

про цю смішну сторону що несподівано виникла. На той час у Яворові проживали дуже самобутні люди. Про це теж лишилися легенди

і переказання. Як щось правильне, що вібрірує у почутті правильності, це передається на всіх, це створює захист навколо. Король Ян

попав під цей вплив і там були абсолютно рівноправні стосунки між двома народами.

Були іще й інші історії, і про цей ліс і дорогу цю. Ліси ці мають часто свою назву, як от ліс, урочище Ярини, ліс офіцерів, є й інші власні назви.

Що зараз являє ця дорога?

Основні окреси і шлях як він ішов, це збереглось. Дещо неминучо випрямили і згладили, тому що зараз це швидкісна новітня траса.

На грунтову дорогу, первоначально був положений асфальт, потім бетон, потім готуючись до європейського  чемпіонату з футболу дорогу

знову видозмінили. Пустили великий самохідний агрегат що подробив бетон, потім заложили поверх асфальт. Це ідеальна швидкісна

траса. Там приємно бігти, бо навколо ліс. Часом тумани білі опускаються і тоді я схожу з траси і вхожу в туман що розстилається по галявинах,

або на вирубках. Ранкове світло пробивається і тоді розові ниті появляються серед білого. Смолистий запах сосен і інших дерев такий густий,

що його не може перебити вихлоп потоку машин що оставляють і свій слід, та й вітер там часто, і все одразу стає свіжо.

[Gajavata]

Лиця.

 

Чоловік ввійшов у станцію метро. Було видно що він не звідси, це не була людина 

великого міста. Він підходив до стін, ознайомлювався з напрямом руху на схемах, потім

підійшов до каси. Там йому щось сказали і він перейшов через весь передпокій, входу, на движучі ступені

підійшов до іншої. Оглядаючи по дорозі простір, людей, йому все було цікаво. Зауваживши незнайомця що розгубився, 

до нього підійшли два міліціонери. Вони могли повестися по різному. Могли представитись і запропонувати

свою допомогу, могли повестися і не так. Все залежало від того що вони вважали за свою роботу, як бачили

людину перед собою. 

- Стій! Ану паспорт, покажи документи. Вони поводились як ті, що мають право, можуть надстояти над людиною.

Чоловік торкнувся долонею нагрудної кишені, та згадав що переложив паспорт у сумку, між книжками. Інтуїтивно

зрозумів що цього не слід було робити, якби паспорт був у нагрудній кишені, цим би і закінчилось. Міліціонер

полиставши не спішив віддавати. 

- Що тут робиш?

Чоловік не знав що йому відповісти на це запитання. Мовчав, спокійно дивився.

- Ану ходи з нами, зараз розберемся. 

Його завели в якусь темну кімнатку, освітлюваною одною лампочкою, що майже жевріла. Один став на вході, інший

з протилежної сторони, так що чоловік оказався посередині.

- Сідай! 

Кивнули йому на крісло біля столу. Чоловік відмовився, сказав що постоїть.

- Ти пяний, ти випивший, ти вживав наркотики, - питання сипались так що не потребували відповіді, щоразу грубші.

- А там, що у тебе там? - показали на сумку. Ти з Закарпаття, розказуй.

- Ні.

- Там війна, ти знаєш що там війна?

- Ні, не знаю.

- А чому не знаєш? Чоловік нічого на це не відповів.

- Чому приїхав? Звідки?

- Приїхав на зустріч з друзями, раз на рік ми з ними зустрічаємось, на важливу, опреділену для нас дату.

- Ага! А як ви знаходите один одного!  - Ми здзвонюємось, із здивування подивившись на міліціонера відповів чоловік.

- Як же іще?

- Що в сумці? Чоловік витягнув книжку - Світло любові. Положена на стіл книжка якось вразила всіх. Поряд лягла інша,

Космічний Буквар. Якісь довгі секунди панувало мовчання. Тон змінився, до чоловіка почали звертатися на ви.

- А що там вас у сумці, щось тверде у кутику.

- Це мені дочка, Яринка дала на дорогу баночку з соком малини.

- Ні, що ви, ні, не виймайте, ми вам віримо, ідіть.

Вони намагалися вибачитись.

[Руслан]

[Gajavata]

А було не так, життя представлялося іншим, світ, він взаємодіяв, спостерігав, дивився ніби

з непередаваємим інтересом, та в одночас безневинно незаінтересовано. Чоловік не знав, що

це була його молитва, він піднімав голову вверх і з його губ злітали тихі слова, які завжди були незмінно - одні.

- Світе добрий, світе чистий, світе ясний!

І світ відповідав, як от зараз: ану подивимось, я введу тебе в цю ситуацію, і що ти на це? І світ відкрився, і показав.

Двоє були на кухні, вони купили велику рибину, живого карпа і збиралися зажарити його. Поставлена риба і чоловік

взяв ножа. Він з силою притиснув карпа і повільно відрізав голову. Скатертина густо окрасилась кровю, ще живої риби.

Широко відкриті очі і рот постійно відкривається і закривається в намаганні вдихнути повітря, та нема куди, і нема чим,

голова відділена від туловища. Тіло теж живе, воно почало з силою битися, підскакуючи над поверхнею стола.

Двоє заніміли. Риба не розуміла, та вона усвідомлювала  зміни.Раптом життя її змінилося, була виловлена, взята 

від місця її середовища, кинута у у вузький простір металевої посудини, потім подальші зміни аж до стола. Що ці

руки хочуть від неї? Риба ще боролася, вона кинула всю себе - повернути життя! І життя пульсувало, билось, навіть

в відділених частинках. Жах повільно опановував двох, вони вже не відділяли себе від рибини, стояли непорушно.

Ми, ми. Ми більше ніколи не будем купувати рибу, пересохлими губами промовила жінка. 

Треба було продовжувати, треба було продовжувати думати, простягнути думку далі, адже це по силі не закінчувати її так скоро.

Цим двом пощастливилось, світ дав їм можливість бачити, діяти,відчувати все наяву, ототожнити себе з жертвою.

І ніяка біль яку вони пережили тоді не була марною. Тоді яке це має значення, коли тобі завернуть у пакунок кілограм говядини.

Все буде те саме, тільки повторене в іншому виді. І корову, яка давала тобі молоко і твої діти пили його, ти уже називаєш мясом.

Невже, щоб щось зрозуміти життя тебе знову має ставити перед новою жертвою, і дати милість ототожнити тебе з нею?

Та й чи хочеш ти направду зрозуміти - чоловік.Чоло віку. Чому ховаєшся за багатьма речами, умовностями. Ти старієш, ти перестаєш

бути молодим, і життя не може пробитися в тебе, бо їз страху ти вже не можеш поглянути на самого себе, закрившись, відвернувшись.

[Gajavata]

Це було давно, за мілйон років до любові, років десять  пятнадцять тому.

[Руслан]

[Gajavata]

Блаженніше давати чим брати

так кажуть

та кажуть і інше - щоб давати, треба мати

треба попросити.

[Gajavata]

Короткі замітки.

 

Я люблю спостерігати, прислуховуватись, знаходячись у гущі людей, чи просто

йдучи по вулиці, бути уважним. Ось вітаються двоє молодих хлопців:

- Честь!

- Честь!

Здороваються за руку, усміхаються. Це як тайна якась, знана тільки їм. Мені інтересне

це вітання, це рідко почуєш. Ніколи серед старих, виключено, це тільки серед молодих.

Таке доводилось мені чути не часто, та все ж те дзвінке вітання часом долинає.

Вмить справляє якесь дивовижне враження на вулицю. Старші люди стріпують головою,

щось намагаються пригадати на мить зупинившись, потім ідуть далі, навіть не усвідомивши,

а чого власне вони зупинилися, посеред вулиці.

[Gajavata]

Вчорашній хліб.

 

Нам привозять вчорашній хліб. Може вже й не так це важливо, бо важно що він взагалі є,

цей хліб, та є різниця. Вони кажуть хліб сьогоднішній, ранком привезений, може й так, та

випечений він учора. І якщо взяти до уваги що я їм майже лиш один хліб то хочеться 

сьогоднішнього. Це так часто повторювалось що навело мене на думку що все повязано одне

з одним і відбиває лише відповідність. Так і слова наші можуть бути вчорашніми, і коли тобі 

сухо дякують в розмові, то можливо твої слова були вчорашні, і недоречні. Бо дякую від дякую

може багато різнитися, як той вчорашній хліб від сьогоднішнього. Так і думки наші можуть не відбивати

нічого нового, за яким би можна було побиватись і голодніти. Та все ж хочеться сьогоднішнього

хліба, довезеного сьогодні і нових слів і нових думок, за якими можна б було голодніти і яких би

з нетерпінням чекати і сподіватись.

[Руслан]

[Gajavata]

Вуличні зустрічі.

 

Не дуже молодий, ближче уже до зрілого віку, що робить лице не визначено

застиглим у часі, він стояв на колінах. Обабіч тротуару, вірніш на самому його краю

ближче дороги, відчуваючи спиною шум проїжджаючих машин, дивлячись поперед себе,

деколи на проходящих, мимо. У руках він тримав велику картонку з наклеєною фотографією.

Дитяче лице з заплющеними очима, повернутою на бік голова, з завязаною смужкою білої

тканини ротом. Знайома постать, виплило в памяті що бачив його рік тому у нашому

маленькому місті, зараз у Львові, у тій же позі. Вперше, коли я побачив я кинув усе і побіг додому

по гроші, хотів застати його. Застав. Нічого не питав, оддав. Що заставило цього чоловіка стати

на коліна? Підхожу і запитую, що сталось, що з дитиною? Дитина у комі, не може вийти. Хвора?

Ні, попала в аварію. Коли це сталось? Місяць тому. Можливо дитина давно і не жива, певно ні.

Та що заставляє цього батька виходити на люди і ставати на коліна. Мені хочеться вірити, що це

він робить не заради грошей. Що психіка не витримала його і він виходить до людей щоб вони

побачили; дивіться є біль є смерть. Може він хоче щоб безтурботність як шелуха опала з людини.

Може він таким способом хоче змінити світ?

Відходжу.

 

І знову про хліб.

 

Гарним, тихим, і ясним ранком, двоє купляли хліб. Вони в одночас підійшли і стали перед відкритим

вікном хлібного кіоска. Усмішкою і спокійним мовчанням один дав можливість іншому купити хліб першим.

І тут вся та тиша була нарушена жвавістю і безпосередністю, того хто першим купляв хліб. 

Мені дайте і це, і це, показував він пальцем на вироблені продукти, і цих равликів мені насипте в кульок.

Яких равликів, здивовано підняла очі продавець? Та бачите, оці маленькі закручені булочки, вони похожі на равликів.

Дайте ще мені булочки з маком, і ще... У якійсь паузі, що на секунду дві появилась у цих переговорах продавець

запитально глянула на мене, мовляв кажи і ти що хочеш. Я так само поглядом відповів ні - хай купує, я почекаю.

Уже, коли було пораховано скільки все це коштує, чоловік почав виймати гроші. А що жаліти? Сказав показуючи

на купку що розсипав по прилавку вибираючи потрібну суму, все це, нічого не варте, лиш доброта  варта.

Ще, побажавши людині щось хороше, що торгувала, і прижавши до грудей весь цей хліб ледве втримуючи, повні мішки

всього різного пішов. Мені подумалось що серед цих зустрічей випадкових людей, бувають зовсім і не випадкові.

[Gajavata]

Чоловік гуляє по лісі, минувавши сади - городи, минував забудівлі, возводящих на них домів.

Осталась остання будівля - новобудова, її паркан в метрах пятдесят від нього.

Минаючи іде далі, по ледь протоптаній лісовій доріжці. Назустріч виходить чоловік з собакою:

- Вам щось тут треба, що ви тут робите?

Чоловік ледь посміхаючись:

- Ви з такою підозрою  ставитесь до людей, це дивно трохи.

- Це мій дім.

Порухом рухом показує на свою власність. Собака неперестанно гавкає, поривається з рук, і доводиться

заспокоювати її окриком. Принаймі щоб було чути про що говориться.

- Я міліціонер, це моя робота, останнім часом багато краж.

Отак представившись, чекає ще якихось слів, вважаючи достатнім, законним свої запитання.

- А я шукаю суниці, було дуже холодно і вони не хотіли рости. Зараз тепло і я захотів подивитись, чи не стали

вони уже дозрівати.

Чоловік іде прямо по стежинкі мимо чоловіка з собакою, і тому приходиться трохи посторонитись.

Лишається опісля, відчуття всіх цих колючих поглядів і недоречних запитань і німий протест.

Навіть уночі, це липке від погляду власників; а що це за чоловік іде край дороги. Деколи тяжко, пройти мимо людей.

Ніч. Чоловік ставить біля себе "Богоматір над світом" Це маленьке зображення жінки, з перехрещено складеними руками

на грудях, з поглядом направленим в низ. Там, унизу стоять хрести, стоять на водах, водах моря білого.

Віддалік голубовато смарагдові споруди, зжаті докупи і піднімающіся трохи вверх, вище над водами. Шпилі куполів, хрести

на них. Соловки. Щось пекуче обпалює груди раз за разом, мов хвилі. По зображенню постійно стікає світло з верху до низу.

Чоловік переводить погляд на відкрите вікно, може це відблиск зір,та ні. Небо затягнуте хмарами, та й не дали б вони цього

стікаючого потоку, в ритмі серця. Боляче, та видно потрібно цьому бути. Я нічого від них не хотів, цих власників, я просто

проходив по дорозі, мимо них. Краще я піду до своїх сосен, вони не вміють говорити, не вміють підозрювати.

Вони вміють тільки дарувати, свій запах,  свій аромат. Холодно. Дуже холодно. Ще не скоро суниці достигнуть.

[Руслан]

Але ж достигнуть. І можна буде пригостити всіх смаком та ароматом лісових ягід, а ще трішки теплом свого серця та радістю душі

[Gajavata]

В маленьких щасливих містечках.

 

Монахам земні радощі недоступні. Вони зможуть почути музику інну, не ту що в храмах -

"падає сніг", "квіти небес", хіба що ідучи по вулиці. Десь увечері, через відчинене кимось 

навстіж вікно вітер понесе мелодію і буде плинути музика, і люди будуть зупинятися на

хвильку прислухаючись. Зупиниться і монах, послухає і здивується, усміхнеться собі і піде

далі, і буде думати; що світ не такий який він думав і знав, він просто інший.

[Gajavata]

У нашому маленькому містечку, задіяні всі стадіони.

Є великий, там проводять футбольні матчі. Стадіон оточений лісом і там приємно

бігати ранком. Та більше людей люблять приходити на маленький міжшкільний стадіон.

Там бігова алея, по якій бігають, ходять і прогулюються. В більшості молоді радісні лиця.

На яких приємно дивитись. Є старші, є й такі що годі їм бігати, і тоді можна побачити швидку

ходьбу. Дуже часто перед тим як почати бігати люди заходять на примикаючий до алеї шкільний

скверик. Там статуя Богоматері прихована в глибині, серед тінистих дерев і квітів. Трошки постоявши,

помолившись, або про щось тихо задумавшись вони збігають по східцях на бігову алею...

[Gajavata]

Про що думаєш? не так то вже й спеціально замислюєшся, та приходиться

приділяти увагу, зупинятись, тому що інтерес що споріднений здивуванню

зупиняє на цьому. Це як загадка що потребує вирішення. Чому требуючи від

людей останньої йоти у виконанні, священство поводиться поставивши себе по за.

Чому мовчать за інквізицію, чому мовчать що палили людей? А хіба можна тоді

требувати щось від людей, не розумію. Небо відмовилось вже від чудес, та деколи

хочеться, щоб це траплялось. Щоб на всю ширину неба показали хто, і чия це була

ракета, цей "бук", що три роки тому збив пасажирський літак. Тоді всяка неправда

була б видима. Одні сокрушились би всім серцем, у інших виникла б тільки досада...

[Gajavata]

Ці маленькі оповідання це мої квіточки через простір кілометрів.

 

З висоти пів метра падають на диван теплі шерстяні носки. Це день народження,

він припадає на листопад і тому беззмінні теплі носки падають уже четвертий

рік підряд. Як і беззмінні слова поздоровлень. Цікаво, що там з тими теплими

носками, видно на небі приготовлено ще багато пар. Не те щоб я чекав щось

особливе, та мені так смішно з цими носками. По правді сказати, мені хочеться

у цей день, а я стаю дуже рано, щоб зайшовши на кухню я вдихнув чисте повітря

відстоєне через ніч,  напоєне запахами дерев. І тому це відчинене вікно.

Положив руки на чистий стіл, попив гарячого духмяного чаю, і подумав про багато

речей які мене цікавлять. І чому в світі саме так, а не інакше, і чи може бути інакше.

І яким би я хотів його бачити. Так воно і є, тільки все це приходиться робити мені самому.

І якщо хтось у домі захоче скористатися і не спати у цей ранковий час, то може

відчути, і спокій і мир, і щось на подобі свого дня народження, і це в любий день, у кожен ранок.

[Gajavata]

Бог попускає.

 

Це нічого не значаще, принижуюче, народжуюче глухий стогін.

Бог попускає, це саме сумне і за порогом всякого розуміння. Скільки туману.

Зачим ви говорите, коли не розумієте. Не приймайте. Бо коли душа не дає згоди,

ти не можеш бути судимим. Бо душа це саме світле і чисте що в тебе є.

Бог попускає. Як часто можна почути це словосполучення. Цим оправдовується зло,

оправдовується неправда. І уже нема ні правди, ні кривди. Стає все розмитим і чіткість

пропадає.  Ну-у, вже й не знає що думати невідомий, з вулиці, знизуючи плечима, 

і відходить. Що ж ви хочете; коли Бог попускає. Так ніби він трохи приспав, і з його

долонь стала просипатись уже не чиста мука, а з кукілем.

А ми?

І ні одного посилу в свою сторону. Стоячі, збиті з пантелику і обездвижені і кроку

не можем ступити вперед, бо боїмося, що кукіль може посипатись на голову,

з Божих рук. 

 

Раб Божий.

 

Чому рабство. Чому так притягаюче це слово. Чому навіть зараз говорять - прийми рабство?

Чому з благоговінням ставляться до цього поняття? Чи не тому що мають приховані власні 

інтереси, хочуть чимось володіти. Образи. Вони формують мислення, вони формують 

світогляд. Чи ті, що так говорять, чи ставляться вони до своїх дітей таким же чином, щоб

дати зрозуміти дитині що вона у нього раб ? Якщо ні, то чому це можна віднести до Бога? 

Невже народився раб Божий це перше що має почути дитина про Бога і ким вона у Нього є?

Символом рабства є людина з звязаними руками. Що значить звязані руки? Що тебе позбавлено

волі. Ти не можеш звязаний діяти з повною силою, ти взагалі звязаний не можеш діяти. Образи

діють на людину, підспудно, згідно з вложеною в образ енергією, розумінням. 

Кажуть деколи: я хотів би тобі допомогти, та я звязаний. Звязаний раніше даним словом. Яке

не слід було давати. Це завжди програш. У цій пустині нашого життя протистоять вище і нижче. І кожне

являє  людині свої переваги, і тут хто кого.

Тебе відспівають чоловік з вулиці, коли прийде останній час. Як і дитині так і тобі проспівають - помер раб Божий.

Поляк. Єжі Гротовський написав статтю. Ты - чей - то сын...Чи не рушити нам на пошуки, нашого Отця.

Про якого говорять уже дві тисячі років.

Який дав людині свободу волі. В ясності. І чекає, що людина повернеться до нього, по добрій волі.

 

p.s. Стаття Єжі Гротовського.

Из беседы в Gabinetto Viesseux Флоренция, Италия, 15 июля 1985 года.

[Руслан]

Дякую

[Gajavata]

Написане.

 

Ви не знайдете це у Єжі Гротовського, там інше. Я використав лише назву, бо хотів

синівство пустити як контр потік проти рабства.

[Gajavata]

Зустрічі.

 

Вийшовши на дві години раніше я перейшов пішки через весь Львів і в призначений

час я вже тут, у театрі "Слово і голос." Презентація нової книги - Із джерела спасенного

ріка. Яка хороша і дивна назва. Лише кілька людей, та поет я знаю, він уже є. Уєдинившись,

прийшовши на годину раніше, він молиться. Насправді це мало хто робить, хто відчуває

потребу. Піднявшись сходами, з кількома, охоплює поглядом залу, та якось ніби й не очима, 

внутрішнє, вони виходять дихнути вуличним вечірнім повітрям. Поволі, по одному по два,

приходять люди. Зала потроху наповнюється. Згодом дійство починається. Найперше вітанням,

щирим до тих що прийшли, прийшли послухати його, прийшли побачити.

Перемежаючи, зачитуючи вірші, поеми, з відступами слів своїх думок простими фразами речень.

Доносить те що вважає мало би прозвучати, мало б змінити цей простір, наповнити його. Любовю.

І він наповнює його, намагаючись ввійти в стан кожного вірша коли писав, відтворити його.

Та не тільки, бо присутнє і інше. Не можна дихати одними й тими словами акцентуючи кілька імен,

з року в рік тих самих, з погляду їх важливості для світу. Тоді стає важко, парно дихати, і хочеться

відкрити те неіснуюче вікно. Пізніш, дарування книги. І я себе запитую, чому ці всі люди з готовністю

приймають дар, чи будуть читати? Чому приймать як належне, чому коли слухали постава їх була

розслаблена в кріслі і ні один хребет не виструнчився і не напружився у відповідь, на звучаще слово.

На  любов. Хай з присутністю того, що я не міг прийняти, але любов. Чому приїхали вони на пів години

пізніше, бо перегружені кажуть маршрути, чому вони такі комфортні, чому релігію яку вони сповідують так

підмяли під себе. Давали книгу і мені, я подякував та відмовився, сказав що побачити приїхав його,

зустрітися, послухати. Сказав що все принімаю в цільності, і недосказане теж, і що вдячний що приїхав 

і я мав можливість все побачити і почути. 

 

Зустрічі

 

Скільки інтересного видається; ідеш на одну зустріч, по дорозі попадаєш на іншу.

І ця, ніби несподівана, вона теж важна, інтересна, хоч я ніколи не зважую на терезах.

У мене завжди є час, і тому я ніколи не спізнююсь. І це не тому що утворилась

прогалина, яка требує чимось заповнити її, ні в мене є час. І тому я вийшов на дві години

раніше, і тому побачив те що не побачив би їхавши у трамваї.

Парк культури -  найчастіше відвідують цей парк сімї, молоді люди, діти, так склалося.

І я теж відчувши імпульс послухав, повернув і зайшов, і ахнув. Вірші на сходах! 

На вертикальних стінках, білою фарбою, на всю висоту ступеней, витримуючи пропорцію,

написано вірш. І ти зупиняєшся внизу, окидуєш поглядом верхню ступеньку, читаєш переводячи

погляд до низу під самі ноги. Ці молоді люди, можливо діти, вони не мають книг, вони не можуть

по іншому зустрітися з людьми, вони пишуть своє, затаєнне, те що вони зрозуміли, своє відкриття.

І піднімаючись сходами люди можуть це прочитати - їхній дарунок, як вони виражають себе.

І тому я хочу декілька тут написати, адже ви не можете пройтись по цих сходах.

 

   Вірші на сходах.

 

   Ти знаєш, що немає ніякого значення

   яким тебе бачать інші

   а скоріше за все, їм байдуже

   у них своє марево в голові

   Важливо тільки те, яким ти бачиш сам себе

   якого кольору світло у твоєму серці

   і те що у твоїй душі

   змінити здатен твій маленький всесвіт.

 

                                        Галина Похила.

 

   Мов холодна стіна - а вогонь так горить

   огортає теплом всіх навколо

   тихі люди, так мріють здійнятись в в блакить

   і відчути себе наче вдома.

 

                                               Аня Хмара.

 

   Розквітнути рутою - мятою, і пустити пагінці в землю.

 

                                               Без підпису.

 

А цей вірш хлопця, якому дуже холодно в цьому світі, і він виразив це віршем.

 

   Десь наснилось мені

   серед хмарної ночі

   серед тисяч зірок

   що блукаю між ними

   і дивлюся в очі -

   а вони всі холодні

   замерзлі як лід

   я до них говорю

   а вони всі крізь мене

   як мене й не було.

   Розвіваючи темінь

   холодного неба

   світлом синім

   яке не дарує тепло.

 

             О  Наливайко

[Руслан]

Дякую, Гайавато.

Читав, намагався відчути.

 

В першій зустрічі мені не вистачило виконавця, його почуттів. Хотілось відчути що він виражав, які почуття народжував?

Що хотів донести?

 

В другому епізоді дуже сподобалися вірші. Дуже проникливі, чисті та душевні.

 

Дякую