Спаси любовь

[Gajavata]

Це  записано із обривків фраз і шепоту давніх молитв принесених вітром.

 

А душа його шепотіла

Ти не покинеш душі моїї і не даш свому святому побачити тління

 

(я знаю про кого це,  чиї слова)

[Gajavata]

Це були слова Сен Жермена.

Я виписав їх із одної з його книг. Те що верхнє, це придумав я сам.

Не хотілось щоб це виглядало як виписка із книги.

[Gajavata]

Колись я уявив собі групку молодих людей, та виявляється там були люди різного віку,

вони вільно подорожували по всіх місцях бо наміри їх були чисті і відкриті. І так ставалось

що така змога подоржувати їм завжди представлялась, бо вони приносили нове. Це

здійснилося згодом, насправді це стало реальністю. Я дивуюся але все це стало правдою.

Написане в формі оповідання, давним давно, ще колись.

 

Ми приносимо інший вітер.

 

Він уже збирався виходити, здавши своє нічне чергування у передпокою готеля, попрямувавши

до виходу, та затримавшись зупинився. Не думаючи, так автоматично як і вчора витягнув парасолю,

кинув погляд на простір неба що відкривався крізь вікна, на зграйку молодих людей що увійшли.

Собі зовсім вільно, про щось розмовляючи, з цікавістю розглядаючи велетенську залу.

Дощу не буде, кинув йому словом один із зграйки, можете сховати парасолю.

Та відки ви про це знаєте? Пора дощів, пора опалого листя, пора їдкої негоди.

На мить зупинившись, вони поглянули один на одного, потім розсміялись. Так завжди буває.

Ми приносимо новий вітер

За цей тиждень два що ми будемо у вашому місті, мигдаль під вашими вікнами знову розцвіте,

додав ще один. На ці два тижні до вашого міста повернеться літо. Уже вийшовши, прогулюючи

вуличками, пильно вдивляючись у людей ніби намагаючись їх зрозуміти, він знову повертався до

до цієї короткої розмови. Ну чому б то у нашому місті мав запанувати ясний день, хіба для цього

є причина, думав він про себе. Та щось у ньому це заперечило. Ну хіба то так має жити людина?

Усе навіки зважене, прописане, усе  відоме. Він думав про невідповідність того що очікує людина

і про ту рутину що згодом затягує її, топлячи саме світле і чисте, перетворюючи життя її в нудьгу.

Йому стало жарко, і він розстебнув плащ. Теплий вітер, звідки він? Він подивився на небо.

Появилися розриви в хмарах, вони стрімко розширювались заповнюючи простір голубим. 

Люди дивувалися, ну звідки це так ніби знову весна, звідки цей теплий такий свіжий вітер.

І чому знову розцвіли дерева?

І кожен день цих двох тижнів, пока ця зграйка молодих людей перебувала у місті було так як вони

сказали. І зацвів під вікнами мигдаль, і жар літа хоч і не надовго заполонив місто, подарував щось

незвичне людям, повернув їм тепло , на яке вони вже і не сподівались.

[Gajavata]

Лиця

 

Малолюдне красиве місце на одній із львівських вуличок.

Кілька людей очікують маршутку, поруч стелажі з виставленими журналами і книжечками,

на журналах емблема із назвою вартова башта. Двоє людей у затінку одійшовши трохи 

від стелажів сховались від сонця, чоловік що відділився від маленької групи очікуючих і підходить

до стелажів з книгами. Так би висвітлив це фотоапарат у своїй миттєвості уловленого образа.

Чоловік уважно пробігає поглядом по назвам книжок, можливо йому достатньо цього і він не спішить

взяти книжку у руки. Повільний порух руки сягає до книжки, уважно перечитує зміст, потім кілька місць

у різних частинах книги прочитується. Ще і ще бере іншу книгу та знайомиться уже лише зі змістом.

Стражниці стелажів дали чоловікові спокій, самому розібратися зі всім цим і він вдячний їм за це.

Та невдовзі одна з них підхоить.  Можливо я вам зможу чимсь допомогти, може ви щось шукаєте?

Я ознайомлююсь з назвами книг, коротка відповідь .Стражниця киває головою, ці книги, безкоштовно,

ви можете взяти любу із них. Жест рукою до напису - біблійні книги. Вони посилаються на біблійне

джерело, вони хочуть уникнути, непорозумінь, напевно їм доводилось чути кинуте, в свій адрес, секта.

Так, я знаю, чоловік уже змушений порушити свою мовчанку. У стрийському парку, я там бігаю, там

у двох місцях є подібні стелажі, у центрі міста, теж можна зустріти книги ці і подібну емблему, мені це

знайоме, як і інше. Двері всіх храмів розчинені - заходіть, і можна почути, тут мудрість, слухайте. Та

я не хочу про це говорити, я не хочу про це сперечатись. Ми ж обговорюємо, ми ж і не сперечаємось.

То що ж ви тоді хочете? Мені жаль, нічого більше, мені жаль що пройшло дві тисячі років, достатній час,

і як важко йде. Я шукав нове, я перечитував і шукав нове, бачите ось ваш журнал із назвою - Се творю все нове,

та і там нового нема. Це тому що люди не вірять у Бога одказує жінка. А може тому що не сповнюється правда?

За що спалили Жанну Дарк? Чому коли читаєш про славетних астрономів то взнаєш кінець їхнього життя -

спалений інквізицією, чому спалили лікаря, який відкрив уперше що в людини є венозна і артеріальна кров,

чому це все? Вони за це навіть не пробачилися. Я не хотів за це говорити, ні сперечатись, ні доказувати, мені

єдине, жаль що так трудно все йде. Ми не католики! То чому ви як сестринська церква, ви їм ніщо не сказали?

Хіба можна требувати від людини виконувати все, до останньої йоти, а якщо так, то чи можна оставити себе по

за. Чоловік мякшає лицем, він не хоче бачити розгубленості на обличчі цих жінок, і не цього він добивався.

Повільно обертається, та куди ж ви, жінка з болем промовляє ці слова.  Я бажаю вам, доброго, всього доброго,

одказує чоловік. Йде.

[Руслан]

Дякую Ігоре. У мене також була зустріч недавно із Свідками Іегови. Розмова зайшла за заповідь не вбий, за вегетаріянство, за інші моменти життя Христа. Розмова була емоційною з мого боку, але маю надію що і вони і я отримали певні позитивні результати з розмови.

 

До речі 10 жовтня о 15.00 запрошуємо до нас в Центр Новосвіт на відкриту зустріч по поїздці в Окситанію.

[Gajavata]

Дякую!

[Gajavata]

Вони живуть від свята до свята, з якимсь затаєним чеканням, от  тоді, це прийде.

Це. Невиразиме,  що вмить поміняє усе, коли новизна приходить у відповідь на сподівання.

Та приходять свята, а цього нема. Якось повернуті назад, у минуле вони намагаються

іти вперед, та йдуть спиною. Так ніби небу нема що сказати на повсяк час, на всякий

день що приходить. Я розкажу про сподівання, що справдилось, дало змогу побачити трьом

те, що розуміти і бачити раніше не могли. І як вони розпорядяться цим я не знаю. А що ж

сталось? Троє друзів на будівництві, якось вони перевдягались зранку у робочий одяг та

зупинились. Кожен був стривожений, та приголомшений до глибини душі. Тоді вони розповіли

про сон що прийшов до кожного. Як виявилось кожному були подані образи, із послання

взамін Фатіми, так, як би Вона говорила до сьогоднішньої людини. Один із трьох, записавший.

У виді маленької оповіді.

 

Пошук.

Вона сказала - Я прийду до вас.

І голос ЇЇ було почуто. Я повернуся, якщо ви віднайдете те що загубили, що втратили.

Повірили Їй одразу і повиходили з дому шукати. Люди питали один одного. - Де це є, те що ми загубили?

Те що ми розтратили. І кожен підказував кожному - воно знаходиться там, за цим пагорбом, за цією вулицею,

на цьому стадіоні, у іншому кварталі. І коли вони прибігали туди, то не знаходили те що шукали. Один побачив

автобус. - Мені  потрібно доїхати. Чи їде автобус туди? А ми не знаємо куди він їде. Як так, адже напис свідчить,

що саме туди він і їде. Він і повинен перевозити людей туди. Та нікуди він не їде, стоїть він. Бач і шофер десь

вийшов. Люди повиймали припаси, почувся спів, автобус видоізмінився, розширився, появилися столи,  всі

почали трапезувати. Інший прибіг до поїзда.  Він бачив себе якимсь дивним способом. Він стояв зовні, на пероні,

і одночасно перебував у середині поїзда. Спостерігав за тим що відбувається. Ось перед поїздом що мчить

появляється боковий ухил, зростає, і переходить в горизонтальне положення, лиш рельси тепер угорі. Не чекаючи

поки поїзд зі всією швидкістю ввійде в катастрофічне положення, він устигає вистрибнути..

- Ну як же вони їдуть?

- Та ж загинуть!

- І чому вони не розуміють це, ті що їдуть в ньому?

Але ж.

Мені треба їхати.

Хто допоможе?

Як віднайти це втрачене, і загублене?

Коли радість, коли дихати чисто і легко, коли мир...

 

( Це було на будівництві церкви, Покров Пресвятої Богородиці.

Один із трьох і записав все це.)

[Gajavata]

Зустріч.

 

Щось звело кількох людей на цій вулиці змусило якийсь час бути разом,

щось кожному показало. Один, ще зовсім молодий без ніг, сидів опершись

спиною до стіни. Коробочка поряд, монети на дні. На гроші він і зовсім не дивився

хоча і дякував за милостиню. Потім довгим поглядом він проводжав людину

що милостиню творила, тужливим, ніби щось шукав у ній. А очі у коробочку він 

і зовсім не опускав. Він ще не знав як жити, ще й не рішив чи буде жити далі.

І судорожно вдихав повітря, дививсь на небо раз по разу, що було ясне у цей день.

На сонце весняне що гріти вже почало.

Мимо проходив той інший, зупинивсь на оклик, не знав що робити. 

- Открой мне пиво.

- Я не могу открыть сам.

Той мовчав.

- Я ведь ничего от тебя не прошу, только открой.

Той інший, почав відходити.

Підійшла жінка, узяла пляшку в руки, і різким рухом у грань підвіконника відкрила.

Якась "неправильна" доброта виявилась більш ближчою до життя, більш "правильною".

Той інший. Хто пішов, він повернувся. Хоть щось хотів зробити для того що сидів.

[Gajavata]

***

Знову вперед.

 

Коли тобі здається що в тебе нічого нема, то це неправда, небо воно завжди є,

так кажу собі, одягаючи кросовки, бо на небо найкраще дивитись в дорозі.

Це вісім кілометрів дороги, вона пряма, через ліс. Дерева залиті ранковим,

ще золотим світлом, листочки тремтять хоч і вітру нема. Туман знизу піднімається

і швидко тане. Там в далині, підйом за підйомом, дерева контурами своїх верхівок,

золотим розсіяним промінням і випаровувань білого  створюють образ. Він подібний

до образу, картини, що намалювала художник означуючи те що містилося в книзі, весь

її зміст бачення своїм. Там дзвін великий, залитий сонцем, він знов повторюєтья

ще раз і ще раз і ще, стаючи все меншим, меншим, меншим, аж поки не зливається з білим.

Так і дерева в своїй перспективі, спочатку залиті чистим золотим, потім розчиняються в білому,

а потім біле заливає усе. Ігор Степанович, це ж звичайно Шевчук, він приїхав, на кілька годин

часу, читав цю книгу і цього ж вечора, вже була майже ніч, поїхав назад, у Київ. Видається

що спонтанно все це, та може так і треба. Особливо коли є що сказати.

Повертаю назад, сила сонця вже розчинила туман і небо вже голубе, неприступне, воно таємниче.

Я мало перед чим благоговію, може небо це єдине.

Помічаю  на другій стороні дороги, фата на обочині. Тоненький обруч сплетений і обгорнутий найтоншою

вуаллю, уквітчаний сріблясто білими, майже прозорим рукотворними квітами, фата спадала би до плечей.

Певно зірвало зустрічним вітром. Ну як же так, чому вони не повернуться,не полишуть все своє важливе,

не шукають? Видно молодий зовсім без корони на голові. Як же це можна було так лишити.  А може ще

приїдуть.

[Gajavata]

Лиця.

 

Це форум, де виставлено на огляд безліч книжок.

Їх представляють  книговидавці і письменники, автори для яких єдина можливість щоб світ побачив її

це випустити книгу самостійно. Яскраві шатра ж у більшості свідчать про потужні видавництва з їх необмеженими

можливостями. Це свято, гул збуджених притишених голосів пливе над цим книжним містечком, люди намагаються говорити

понижуючи тон, автори розкладених книг ледве стримують себе щоб вголос не закликати до себе.

Священнодійство, така назва  підійшла б розповідаючи про форум. Невеликий столик, там книги і буклети із назвою Урантія.

Підходить літня, уже немолода людина та й запитує про назву, про що книга. Відповідь  - це давня назва нашої планети Земля,

це про Всесвіт, про його будову, про безчислені живі творіння що населяють наш світ про нашу історію, історію людини і Землі.

Формат книги вражає, навіть Біблія не рівняється, і це справляє враження на людину. Він запитує ще і ще, почувши відповідь про

щось напружено думає, щось не сходиться видно з тим уявленням єдиної книги яка має право це свідчити. Долинають слова про

православя, що тільки там, він намагається вмістити багато у це коротке там, що навіть католики, то ні. Він говорить незрівняною

львівською говіркою, захищає вже не так віру, як видно себе, бо здвинулась кладочка на якій він стояв і він ніби завис у повітрі.

А, чоловік з Урантії, він відповідав точно, на поставлені питання, перед ним був невідомий, гість, до якого він поставився з шаною,

це швидше була зустріч людини з людиною, а книга, вона помогла цьому.

[Gajavata]

Прийшов якось чоловік у чорному, до нас до дому, хоч його ніхто й не кликав.

Та знайомий був з батьком, вважав що можна і без запрошення, даремно вважав.

І нарушив мир. Про щось розмовляли, чоловік поглядував, на нас, дітей, потім заговорив

за нас. Як то ми сміємо до батьків на ти і почав переконувати, що треба звертатись на ви.

Чоловік пішов. І через деякий час батько нас зібрав і обявив що від тепер треба звертатись

на ви. Ми не могли зрозуміти, тут же наперебій почали доказувати говорити, що треба на ти.

Що то тільки до чужих на ви. Тільки не помогло це. Брат здався одразу, самому молодшому 

був рік, і його це не стосувалось. Я почав доказувати, що це неправильно граматично, бо його

не два, не кілька. а один. що то тільки коли багато то на ви кажеться, а якщо один то треба на

ти, кажу що нас так в школі вчать. Тоді він почав говорити про пошанування, про повагу, та ми

ніколи не робили прикрості, ні батькам, ні будь кому іншому, і ми не розуміли це. Тоді попросили

пояснити. Коли я говорю до брата на ти, то це ясно, до друзів теж. А в чому ця особливість, в чому

пошана? Що він таке зробив? І ми просили розповісти, в чому полягає повага? Він путано почав

щось обясняти що ми так і не зрозуміли. Я опирався два місяці. Я намагався підібрати такі звороти,

так зложити слова в реченні, щоб там не було ти, бо я слухався тата, та не було там і ви, бо не міг

ставитись до нього як до чужого. Тато таки дивувався моєї винахідливості, та перейти змусив.

Від тоді у нас ніколи уже не було тої ранішньої близкості. і я замкнувся у собі і був один...

Зараз, я більше звертаюсь до людей на ви, я уникаю іншого зверненя. Деколи, це коли я бачу в людині

дорогоцінність. щось таке, до чого не можна лізти без запрошення, куда не можна вторгатись. Деколи

це коли ставиться межа. коли я захищаю себе. до сих пір. не дальше. Найчастіше до мене звертаються

на ти, та я не придаю цьому дуже вже значення, я розумію. немає там близості, немає і розуміння,

це просто умовна форма звернення, бо ж має якось людина звертатися до людини. Більше в мене

не було ні друга, ні знайомого, ні якоїсь іншої людини де могло проявитися те заборонене ти, яке

я мав коли промовляв до тата.

[Елена]

Дуже зворушливо

[Руслан]

Шкода Гайавато. Я буду намагатися говорити - ти.

[Gajavata]

Кажуть немає таких людей, не може бути, приводять безліч прикладів усупереч,

яких досить і які завжди напідхваті. Церкви якщо й кажуть що є, то кажуть нема.

Бо їхнє є це не в нас і не в наші часи, це завжди треба слідувати в могили давніх,

і тим вони кажуть що це не можливо. Хоч і давні часи можна побачити 

двояко, можна побачити так що ти забудеш про всяку віру в прекрасне і нічого крім

вбивчого мученичества ти не почерпнеш, можна побачити інакше, що все це є, як і було,

і є зараз. Що є чистота, що є невинність, і хоч ці слова не так часто промовляються, 

Слава Богу, бо інакше  вони б стерлись. Та є вони, і чистота, і невинність, і це можна

побачити що це можливо. Коли я вперше побачив то я не знав що думати і зупинився.

Хто переді мною? Невизначеного віку, їй можна було дати і тринадцять років і набагато,

багато більше. Йшла дівчина назустріч. Світлий плащ, вже по сезону, та сонячний був день,

теплий. Мир  огортав все навколо, чим ближче приближалась вона і я забув про все на світі

і тільки лиш дивився. Хто це? Невже Богородиця прибравши таку подобу, іде вулицями міста?

І я це описав. Бо що дивно, люди теж відчували те саме, і всяка турбота і спішність їх, все 

помінялось, і гамірна, до того, вулиця раптом змінилася.

 

Усмішка світлої юності.

 

Вузенький тротуар, маленький хлопчик.

І мама що вела його за руку. Та йдуть собі неспішно.

Весь тротуар, вся вулиця їх. Йдуть, та про щось перемовляються,

поглядують один на одного. Хотів їх обійти, та поглянувши уперед

повернувся. Позаду теж, притишили ходу. Ніхто уже нікуди не спішив.

І утворився коридор в який ніхто не хтів вступати.

Неспішно і спокійно в його вступила дівчина. Вона ішла назустріч

і усміхалась хлопчику, ледь голову до нього нахиливши. Так світло,

й чисто, що погідня подружня пара й зовсім зупинилась.

Так і пройшла повз кожного - ота усмішка.

[Gajavata]

На книжному форумі.

Я виписував дещо з книжок, то тут то там, що мені сподобалось.

Ссь, коротке і втішне. Юрка Садловського. Львів.

 

***

Батьківщина то

збіг обставин

землі

і неба

 

***

Вірш моїх дум

Сум

но

Звісно

 

***

З

мови

вся

[Gajavata]

Роздуми, спогади.

 

Більше вони повязані з намаганням щось зрозуміти, людину, події, потік що несе і міняє все.

Що здавалось міцним і навіки, а ввійшов цей потік і з легкістю зруйнував. Потім, виходячи з

сьогоднішнього бачення намагаються пояснити і все правильно розкласти по поличкам, і це

не вдається. Бо приходять нові зміни, вони знецінюють старі пояснення, бо вони ніколи не

можуть передбачити те що приходить услід, що приносить у виді майбутнього...У нашому

старинному містечку сформувалася маленька групка людей різного віку, що любила природу,

і це нас обєднувало. Основним чином це виявилось у ранкових і вечірніх пробіжках навколо великих

озер, потім ми купалися разом, про щось розмовляли. Я ж там був самий молодший, волів не встрявати

в розмови, більше мовчав. Якось заговорили між собою, запитали свого товариша, чому він свого сина

віддав вчитись у російську школу.У нас було три школи, і в одній викладання проводилоссь на російській.

Це через військове містечко що примикало до старого міста. Діти військових вчилися там. В основному

спілкування було на українській, та майже всі розумілися на польській, звичайно знали і російську, ми

почитали її як другу рідну мову, та й польську намагалися знати, польща була за двадцять кілометрів від

нас. Та питання прозвучало. Відповідь приголомшила всіх нас. Чоловік сказав що бажає свому сину блага,

він сказав що хоче щоб син кимось став в житті, щоб він чогось добився. Сказав що це поможе йому, коли

він закінчить російську школу, він більше буде мати шансів у житті. Щось вони там говорили у відповідь, я

памятаю що. Та дивно було це всім. Бо ті діти що вчилися у російській школі шанувалися нами, це за те,

що попавши в інший край спокійно зберегли свою мову, це шанувалося у нас, і так же вільно говорили по 

українські, це теж шанувалось...Це спогад, епізод. Мені хотілося це зрозуміти тому що подібні речі перейшли

в сьогодення. Вони деформують деякі слова, вложенні значення приймають інший зміст, і те що було

насправді губиться. Візьмемо слово братство, що воно означає? Чому сталась девальвація цього слова, а 

вона сталась. І що розуміється під цим словом? І стається, коли ти промовляєш правильні слова, а вони вже

нічого не пояснюють. Зараз я думаю про Іоана Блаженного. Завдяки йому я маю змогу читати послання 

Матері Марії, це важливим є для мене. І більше нема кому дякувати за це, ще групі людей що його оточують.

Я переписую те що мене вражає, такого дуже багато. І ще думаю про значення слів. Деколи навколо слова

утворюється вакум, багато правильного, точного сказано, а правди не відчувається. Так з тим братством.

Народжений на україні, та нічого за неї не знає. Іоан це обширна енциклопедія по історії, по літературі, по

музиці. Усе представлено ним, написано понад шістсот книжок, та народжений на Україні нічого не написав

про Україну. І нема в мене сприйняття цього слова братство, що воно щось значить. Ідуть точні слова, правильно

розставлені, ідуть навіть не його слова, а із вищих сфер, і коли я читаю за братство, я це не можу зрозуміти.

Деколи, коли я чую слово благодарю, коли там могло прозвучати дзвінке дякую. І тоді я сприймаю це як підкуп

божества.

[Gajavata]

Телефонний дзвінок.

 

Прийди до мене, прийди на церкву, одяг, він вже забруднився, хоче випратися. Добре, я зайду,

я прийду ближче до кінця робочого дня. Ось і закінчується робочий день, і розмова продовжується,

та тепер уже на робочому місці.

- Покажи мені свій робочий одяг.

- Ось.

Зложена і наперід підготовлена купка ложиться на стіл. Це вбрання уважно переглядається,

дещо підноситься вище і прискіпливий погляд очей оцінює стан цих речей.

- Ти знаєш, я краще куплю тобі щось на секонд хенді.

- Це нічого не дасть, через тиждень вони будуть такі самі, я не можу цього уникнути.

- Я таки тобі куплю, моє життя надто важливе щоб заніматися цим.

Одяг ложиться на місце. Я дивлюся на всі очі, бо дещо мені доводиться чути вперше.

Скажи, а чим, чим важливе твоє життя, в чому його цінність, що це, що для тебе складає його вартість?

Це тільки подумки, питає мій погляд, мої очі. Я не заперечував, і не обурювавсь, спокійно до цього віднісся.

Та хочеться мені побачити це, до сих пір, що воно є, і не вимагає пояснень, бо видно усім. 

Я сміюся із себе коли перу свій робочий одяг, і приходить на память розмова про важливість життя.

Ранком, коли ще засвіту, я спокійно і методично вимиваю кухню, і деколи відкриваються двері і мені роблять

зауваження, що плюскіт води чутно, і це заважає спати. Я їм пояснюю без слів, лиш тим самим здивованим

поглядом, але ж це ви повинні були зробити, це ви в такому стані залишили. Мені це важливо. Цього я вже

нікому не пояснюю і ні з ким про це не говорю. Це потрібно мені. Бо є я в цьому світі, я є. І мені хочеться

положити руки на чистий стіл. Не зведеш звичайно життя до цього, це тільки маленька характеристика що

проявляє його, але вона щось показує. Здавалося б що і говорити тут нема про що, може й так. Та чую я деколи

подібне, в інших обставинах, з іншими людьми. Зараз, останнім часом, я чую голос що звернений до мене, він

запитує: Дай звіт про своє життя. Цей строгий голос, він настійливо чекає відповіді на своє запитання і від нього

неможливо ухилитись. Я бачу це звернення в багатьох людях, усвідомлюють вони чи ні. Занепокоїння. Що є

життя яке належить тільки їм, є те що можуть зробити тільки вони самі, і в них можуть за це спитати.

[Gajavata]

Коротке.

 

Молодий чоловік робив якісь чудернацькі вправи на стадіончику поблизу школи.

Назустріч йому, по доріжкі алеї засадженій берізками ішов старий, зігнений уже

чоловік. Він теж ішов так що привертав увагу, то з одної то з другої сторони доріжки

щось піднімав, щось там шарудів в траві вишукуючи, і клав у целофановий мішечок.

Потім почувся дзенькіт. Той, що занімався своїми вправами не втримавшись підбіг до

старого: можна вас на десять секунд? старий зупинився, випрямився, теж усміхнувся,

можна.

- Ви знаєте, коли я вас побачив, то так обрадувався вам!, я думав ви збирате сміття край

дороги, я думав ви хочете щоб навколо стало чистіше, та потім я почув дзенькіт.

- Ні. Що ви, я збираю пляшки. Я вже на пенсії, а що ще робити? От здам пляшки, щось

куплю.

Нижче, по асфальтовій спортивній доріжкі йшов батько із маленькою дитиною. Запинились,

мимоволі чуючи цю розмову, оглянулись навколо, побачили ту саму непривабливу картину

навколо себе, потім задумавшись помаленько пішли далі. Молодий чоловік перестав робити

свої чудернацькі вправи. Підняв із землі целофановий мішечок що валявся, як і безліч конфетних

обгорток що понакидали діти, сигаретних окурків що накидали дорослі, пусті пачки з під сигарет

недбало кинуті край дороги, чомусь розчавлені пластикові пляшки, щось іще, іще і іще. Молодий

чоловік почав усе це збирати, потім перейшов до дитячого майданчика, знову на стадіон. Підняв

пляшку з під вина, що валялась, прочитав назву - золотий Грааль, довго стояв і про щось думав,

потім пішов дальше. На стадіончику грали у футбол, час від часу звідти долинали розсерджені

голоси. При цьому згадували завжди про матір, одним словом, негарним словом, цікаво, а їх та сама

мати народила, про яку вони кричать...

У нього забрало це більше години часу, та вся прилягаюча територія стала чистою, і погляд уже не

спинявся і не коловся зір об те що не мало би лежати на землі.

 

 

(Якщо розглянути, і тлумачити карму простими поняттями, це можна звести до одного - не сміти.

Не сміти недбало, своїми руками. Не сміти словами. Тут не можна сказати не сміти устами, бо це

було би не вірно. Уста, вони лише проявляють те що каже чиста душа. Уста можуть промовляти

тільки добре, а все остальне, що не хотілось би чути, це вже викрикує рот.)

[Руслан]

Дякую

[Gajavata]

Лиця.

 

Дзвінок. Значить комусь треба, так думаю собі, хоч я зараз один і ніхто до мене не мав би, нічого мати.

Бо я веду такий ізольований спосіб життя, що мало взагалі хто про мене знає.

А інші, хто поїхали на село, усім своїм складом, а ще, у других тижнева поїздка до Львова. Та я помилився, таки

дзвонили до мене. Двоє людей стримано ввічливих з книжечками.

Ми до вас...

Заходьте.

Та ні, нам тільки, нам ще багато обійти.

Ми хочемо подарувати вам книжечку, вона основана на Біблії.

Для вас це буде дуже важливим.

Я з вдячністю прийму від вас, але по другому: скажіть, своїми словами що написано в книзі, і чому вона така важлива.

Сказавши кілька вступних слів жінка повертає розмову на Біблію, як незаперечний авторитет, звідки  випливає що і книга,

бо почерпнута тематика із неї, так само важна. В кінці все зводиться до Біблії, як до джерела знань. Все ж вони не можуть

розповісти що являє собою ця книжечка. Сказав що по іншому будую свої відношення, що все це має бути живим, присутнім.

А що ж може бути іншим? Вона міряє мене поглядом. Цитую із Біблії, на память, багато памятаю: ти воззови до Мене. Я відповім,

перше ніж закінчиш казати, я вже тобі відповідаю. Там у Біблії є багато таких місць, що направляє людину до Того хто всіх чує,

хто камінь за пазуху тобі не положить. Це суперечить її словам про єдино можливе, та не суперечить Біблії. 

Ще якийсь час ми розмовляємо, та розмова уже точиться не навколо книжечки, хоча я дійсно хотів почути від них про неї,

говоримо за необхідність вчитися, відкривати перед собою нове. Уже неможливо зводити все лише до Біблії, бо тоді

заперечуються важніші слова. Я говорив що коли душа не приймає, коли це не підтверджується життям, правді, то це не можна

приймати, бо інакше віра буде фальшива. Що те що не узгоджується з самим життям те потребує вияснення. Що можна задати

питання, сформулювати його, наперід подумати про важність його для себе, бо Той, хто всіх чує, він дасть відповідь, і тому

це не має бути легковажним. Бо якщо це буде таким, ти забудеш своє питання на слідуючий день, і навіть коли прийде відповідь,

а ти вже не будеш чекати, то ти оминеш її. Жінка щось захищає не знаю що, приводить слова Павла, що всі люди грішні. Прошу,

коли вони ввійдуть в наступні двері не говорити людям що ті грішні. Побажайте їм щось хороше. Подаруйте їм що маєте, та не кажіть що

вони грішні. Вони ж більше нічого іншого про себе не чули. Чоловік, кивнув головую на згоду, Добре, не будем.

[Елена]

Интересно

[Gajavata]

Ми приносимо інший вітер.

 

Він уже збирався виходити, здавши своє нічне чергування у передпокою готеля,

попрямувавши до вихода, та затримавшись зупинився. Не думаючи, так автоматично,

як і вчора витягнув парасолю, кинув погляд на простір неба що відкривався крізь вікна,

на зграйку молодих людей що увійшли.

Собі зовсім вільно, про щось розмовляючи, з цікавістю розглядаючи велетенську залу.

Дощу не буде, кинув йому словом один із зграйки, можете сховати парасолю.

Та відки ви про це можете знати? Пора дощів, пора опалого листя, пора їдкої негоди.

На мить зупинившись вони поглянули один на одного, потім розсміялись.

Так завжди буває. Ми приносимо новий вітер. За цей тиждень - два що ми будемо у вашому

місті, мигдаль під вашими вікнами знову розцвіте, додав ще один, на ці два тижні до вашого

міста знову повернеться літо. 

Уже вийшовши, прогулюючи вуличками, пильно вдивляючись у людей ніби намагаючись їх

зрозуміти, він знову повернувся до цієї короткої розмови. Ну чому б то у нашому місті мав

запанувати ясний день, хіба для цього є причина?, думав він про себе. Та щось у ньому це

заперечило. Ну хіба то так має жити людина?

Усе навіки зважено, прописане, усе відоме. Він думав про невідповідність того що очікує людина,

та про ту рутину що згодом затягує її, топлячи саме світле і чисте, перетворюючи життя її в нудьгу.

Йому стало жарко і він розстебнув плащ.

- Теплий вітер, звідки він?

Віін подививсь на небо, появилися розриви в хмарах, вони стрімко розширювались заповнюючи

простіір голубим. Люди дивувалися, ну звідки це так, ніби знов весна.

- Звідки, цей теплий і такий свіжий вітер?

- І чому знову розцвіли дерева?

І кожен день цих двох тижнів, поки ця зграйка молодих людей перебувала у місті було так, як вони сказали.

І зацвів під вікнами мигдаль.

І жар літа, хоч і ненадовго заполонив місто, подарував щось незвичне людям, повернув їм тепло на яке

вони і не сподівались.

[Gajavata]

Хвилина одного життя.

 

Сонячний день. Трава. Запах її, глибоко вдихає чоловік. Щось важливе

діється з ним. Він не бажає так жити, він не буде так більше жити. Він дивиться 

на колючу проволоку, на небо. Гіркота, розлита у грудях, невідворотна

сила що піднімається і наповнює його. Дощенту. Такий ясний і сонячний

день!, вони не стримають його. Ви не владні над моїм життям, це моє життя,

ви не стримаєте. Він іде на колючу проволоку. Десь віддалено, уже не сприймає,

окрик вартового. Постріл. Останнє, що він бачить це розкинуті свої руки, так

ніби хоче взлетіти, небо, і колючу проволоку на яку він падає своїми розкритими

руками, і всім тілом своїм.

 

Це було те, що відчував, як закінчив життя Яків Джугашвілі у німецькому концтаборі.

У докладі, поданому вищому німецькому керівництву було сказано що це фактично

акт самогубства. Світлі сили розцінили це як єдину хвилину істинного справжнього

життя, ВИБІР СВОБОДИ, що змінив усю подальшу його лінію життя. 

[Gajavata]

Бронзова статуетка.

 

Вони гуляли по осінньому місту, де осипане золотаве листя лежало скрізь на дорогах

після нічних сильних поривів вітру. Та недільний ранок тихий безмовний, люди в храмах

і вулиці порожні. І ця безмовність заставляла вслухатись, мовчати, іти по надхненню.

Гуляючи, вони ненароком, пройшли по вулиці поблизу дому, де проживала одна знайома

людина. Повернулись. Подзвонили, та попитали чи можна зайти. Одержавши запрошення

ввійшли. Про щось приязно розмовляли, та коротко, щось незначне і щоб не занімати далі цього

ранкового недільного часу іншій, скоро вишли, так підказала їм безмовність, цей спокій що установився

в них, у цей недільний ранішній час. Та все ж значне там відбулось. Там була статуетка жінки, з прогнутою

спиною, ногою відставленою трохи назад, головою піднятою, і рука простягнута вверх. Жінка була оголена,

та визивала скоріш відчуття якогось вищого надхнення. Юнак взяв у руки, уважно оглянув та поставив

на місце, та не так як було раніш а повернув її лицем. Чим відразу привернув увагу молодої господарки дому.

- Ні не так.

- Ви направляєте увагу не туда, ви ж бачите, на ній немає одягу.

І повернула статуетку боком.

- Бачите, так краще, видно її чистий порив.

У цей дім самий, вони зайшли ще раз, та через років тридцять. Господарі кудась переїжджали, в новий

дім, у них якраз все феєрично мінялось у житті і вони продавали своє піаніно, тим самим, що були в них 

кількадесят років тому...

Коли подивитись уважно на лиця людей проходящих  вулицями міста, і що час пише в виді знаку на лиці,

Буває, інколи, бачиш все так. Як у тій давній статуеткі - ви не туда направляєте свій взір. І тоді майже чуєш,

як хтось з докором промовляє слова:

- Ні не так

- Бачите, так краще, видно її чистий порив.

[Gajavata]

Все про те ж.

 

Чоловік любив приходити на це церковне подвіря.

Ніколи не можна було помітити щоб він заходив у храм, та на подвірї,

серед кущів, з квітами, з рядами посаджених дерев туй, він любив

перебувати. Теплий літній вечір, тиша, нікого немає, можна подумати

про щось важне, можна помолитись, можна помріяти про щось, чого

катастрофічно не вистачає, чого нема навіть тут.

Відкриваються двері храму і виходить чоловік, це дяк, "найменший" із

служителів цієї ієрархії, проходить мимо, вклоняється, вклоняється зовсім

незнайомій людині, та невимушено і так просто з усміхом промовляє:

Слава Ісусу Хресту. Чоловік відповідає, також і словом, хоч і без усміху, бо

сумне лице - Слава Богу навіки. Найменший із служителів відходить, та

щось залишає після себе, теплоту...

Людина написала книгу, написала книгу про свою дружину. Що родом була

із Болгарії. Тепер вони живуть в іншій країні, серед інших людей, у великому місті.

Щось важливе в одному із епізодів, це вечеря у ресторані. Несподівано до їх

столика, де сидять двоє, де більше нікого і не треба, підходить чоловік, незрозуміло

усміхається, нізвідки у нього в руках появляється апельсин, юродиво кланяється,

ложить апельсин на стіл, перед жінкою та не сказавши й слова відходить, і йде

до виходу, і нема вже його. Чоловік з хвилюванням запитує дружину:

ти знаєш хто це був, це був Висоцький. Та в дружини таке сумне лице, дивячись

на нього відповідає, за два місяці що я тут живу, в вашій холодній Москві, це перша

людина що подарувала мені тепло. Чоловік написав у своїй книзі ще багато фантастично

інтересних речей про свою дружину.

Та друже - порви свою книгу. Якщо ти не зміг дати тепло, людині, у цьому замороженому

місті, де вона получила і відчула його від незнайомої людини із апельсином, зачим тобі треба

було писати щось далі?