Спаси любовь

[Елена]

Зворушливо

[Gajavata]

Богородичний сквер, що на проспекті Незалежності, неподалік від Хвилі.

Там Богородиця на високому постаменті. Вона з легко похиленою головою, трохи зі смутком

поглядає униз. Вінечок із зірочок обрамляє голову, простерті руки з відкритими долонями. Навколо,

трохи віддалечінь живопліт з вічно зелених кущів. Обмежує їх, притулившись до зелені, така ж по 

височині металева огорожа, що швидше нагадує витвір мистецтва. Літом увесь внутрішній простір, а це 

великий простір, він завди наповнений квітами, аж до постамента і навколо нього. Там можна побачити

Богородичні послання, це друковані листи, звернення, вони розміщаються біля самої огорожі їх можна 

прочитати. Також там відозви до людей, щоб молились. Раніше це було на фоні полумя горящих шин Майдану,

зараз це війни фон. Час від часу нові послання заміняють старі по часу, їх постійно міняють. Та зміст їх одинаковий.

Незалежно чи це Гарабандаль, чи це Фатіма, чи щось інше. Дорогі Мої... Кайтеся...Моліться... Навертайтеся...

Це залишає завжди присмак гіркоти. Ніби Вона перед тим як сказати щось людям звіряється з церквою. І тоді

вже, коли церква сказала, Вона з полегшенням зітхає, можна і Їй. А мало б бути все навпаки. Люди не часто читають

ці звернення, вони моляться просто до Неї. Вони говорять Їй пошепки: Мати наша небесна, вони говорять тихо, щоб

ніхто не почув, та все ж деколи долинає. Прийде час, і наш слух утончиться, його не буде заглушати грубий ритм що

переважає нині і не дає ясно почути. Бо це залежить тільки від нас, захотіти чути. Бо говориться постійно, для всіх

людей, говориться кожного дня.

[Gajavata]

Двоє друзів, двоє Ігорів.

 

- Ти знаєш Ігоре, я молюсь за тебе до Богородиці.

Той нічого не відповів, лиш подивився вражено. Оказується він теж

молився за друга, теж до Богоматері.

Живучи за пятсот кілометрів один від одного. Вони посилали один одному

силу, хороші думки, вони сражались один за одного, і не давали впасти,

навіть не знаючи що інший робив те саме.

[Елена]

Дякую

[Gajavata]

Лиця.

 

Кілька друзів піднімаються схилами гори Високого Замку, це гора у Львові.

Колись,їх звело разом на лекціях одного з тих з ким вони піднімаються. На цих лекціях була одна думка

обєднуюча, хоча у всьому шукалося Бога, про шляхи різних релігій, робилися миттєві

проколи, спроби пробитися шляхом бачення у всі сфери що представляло надбання людства,

та обєднуючим у всьому цьому було одне, підйом в верх. Це тотальний підйом не залишаючи 

у людині ніяких якорів канатів що тримають людину. На одному місці. Все у людині, тотально все,

мало хотіти піднятись. Була і сила, величезна концентрація енергії. Це виражалось кількома словами

із поеми: О спрага Духу жнить мене яка...Тоді. Тоді він не називав себе поетом. Поетичні строчки

вплітались в розмову, але були як щось допоміжне. Багато тоді робилося спроб. Розширити горизонти,

підніматися цілісно, не замикати себе, закріпитись на підйомі. Поступово, поступово, і не помітно,

це вивітрилось і щезло. Деякі якорі канати не вдалось обрубати. Поет каже, якщо порівнювати юність зі зрілістю -

зрілість вища, вона важніша. Завжди чомусь дивиться на юність як на щось недоладне. Ми говорили з ним про це.

Хотілося показати більше образами. Ми бачемо дві птиці в небі. Одна піднялась над землею і парить, ширяє над

просторами,  оглядаючи, спостерігаючи. Зрілість дозволила піднятися, на якусь висоту, на якийсь горизонт, і перебувати

там. Інша піднімається. Вона робить зусилля, напружується, кожен помах крил піднімає її у верх. Зрілість каже, я вище

тебе, я піднялась в верхи. Іншій птиці не до того щоб відповідати. Бо якщо так, якщо це про що вона думає, вона, зрілість

немає що сказати юності, вона немає що сказати дітям. Незалежно де піднялася юність, вона може бути і нижче птиці що

парить, та в неї є перевага - політ не закінчено, політ продовжується. Обі птиці закріпились на чомусь. Одна на тому що вона

вже досягла, може й так, може їй більше нічого не треба. Інша закріпилась на думкі підйому, що зупинка - це лиш оглянути,

побачити все іншим взором, більш всеохоплюючим, щось зрозуміти, якийсь час побути насолоджуючись цими просторами,

і знову вверх. 

[Gajavata]

У Львові появилась група молодих людей, вони називають себе вільні.

Вони поробили дельта плани і літають. Також взбираються  по вертикальним 

скелям. Є у Львові гори і окрім Високого Замку. 

Я надіюсь, що вони нічого не будуть мати спільного з рабами Божими.

[Елена]

[Gajavata]

Без перемін.

 

Стаєш рано.

Миєш.

Дивуєшся.

Готуєш сніданок.

Біжиш на купола.

Дихаєш на вітрі.

Працюєш.

Питаєш сам себе.

- Ну чому ти так затравлено дивишся.

Ще не виздоровів.

Відповідаєш.

Стає легше.

[Gajavata]

Трохи смішна історія.

 

Яринка, дочка моя розказувала. Запросили до дому майстра бо поломавсь компютер

у них. Прийшов молодий чоловік, швидше хлопець, якийсь час він був зайнятий лагодженням.

Потім, після, всі перейшли на кухню пити чай. Привернула увагу його пляшка, з написом "первак"

і вмістом рубіно - червоного кольору. Запитав: що це? 

- Це малина, сік малини, це нам передали із села.

- Я не про це, я про назву що на етикеткі, у вас же діти. Як ви можете, діти не повинні цього бачити.

Він узяв кухонного ножа і здряпав цю назву. Потім він розказував що деколи він прибирає дорогу біля дому.

Він ніяк не міг зрозуміти цих людей що запитували його навіщо він це робить. Мовляв двірничка є для цього.

Казав що не розуміє цих людей що запитували. Що це такі очевидні речі.

- Хіба вони не хочуть чистоти?

[Gajavata]

Картинки.

 

Не смотри! Не смотри! Я відвів погляд і глянув на промовляючого. Він намагався

долонею закрити очі дитині. Поруч мати, сімя, всі зупинились, дивились, ніхто вже

не міг відвести погляду. Напереріз один одному з величезною швидкістю приближалися

двоє. Білочка. Швидко, дуже швидко, як тільки могла, перебігала дорогу.

І машина, одинокий водій за кермом, з величезною швидкістю теж мчав уперед. Уже можна

було передректи що білочка не вспіє. Вона попала між колесами, минувши передні,

і здавалося а може ні, може станеться чудо. Щось промайнуло на лиці водія, якась досада.

Машина проїхала. Відкинута з силою білочка лежала під бордюром, лежала нерухомо.

Невеличка групка людей, обєднаних на короткий час спільністю баченого, уже неспішно

перейшли по означеному переходу, вступили на сходи що піднімалися на маленьку гору,

і далі вверх, там до храму Архистратига Михаіла.

[Gajavata]

Картинки.

 

Коли наставала обідня перерва двоє покидали свої робочі місця нехтуючи обідом

і тоді стіл перетворювався на поле битви, де движучими фігурками гри були шашки.

З кількох сусідніх відділів приходили подивитись, завжди згромаджувалось кілька людей,

затамовуючи подих спостерігали. Бо подумки розрахована комбінація часом змітала з поля

гри половину шашок з обох сторін, і цей каскад визивав захоплення. Бо в памяті треба було

утримувати різні позиції які щоразу утворювались, можливі відповіді і знов образ нової позиції

і так кожен старався розрахувати, передбачити, атакувати, захищатись. Це було інтересно.

Через щось в них колись виникла суперечка, уже ніхто й не памятав за що, та тепер вони кожну

перемогу увінчували тим що ложили сірничок на свою половину стола. По кількості сірничків 

з обох сторін можна було бачити рахунок гри. В одній грі склався цікавий момент. Не зміг захиститись

суперник від дуже далеко продуманої комбінації, і партія була програна. Все одно я краще граю,

вирвалось у програвшого. Він одразу пошкодував про це. Бо сидячий навпроти здивовано подививсь

на тих що прийшли спостерігати, нічого не сказав, а тільки мовчки подвинув свою купку сірничків,

там було більше. Зараз ці сірнички у мене викликають уже подив, не потрібні вони були, недоречний вигук

теж. Зараз я вже по іншому дивлюся на це.

[Gajavata]

Цілування.

 

Коли хтось із родини виїжджав в давні часи на заробітки в інший край він не знав

чи повернеться. Коли виходив з дому він цілував руку батькові. У давні часи іудейські

священники готовились цілий рік щоб зайти за завісу храма і промовити Імя Бога.

І те і те важило. Це мало рівне значення як неповторимість і істинність. Так було колись,

та немає цього зараз. Я не маю на увазі іудейських священників чи сина що відряджається.

Я маю на увазі те що робить дію істинною і справжньою. Зараз це перейшло в інший ранг.

З легкістю припадають до рук ієрарха священники,  з таким же поспіхом паства цілує руку

священнику. Якщо все це правда, якщо все так просто  - то де ж любов, якої нема, немає 

і миру, а якщо нема миру то що вже говорити про любов. Який же ріжучий дурман...

Прощаються з людиною, відспівується у церкві, потім виходять люди, на короткий час все зупинилося

біля брами щоб потім вирушити далі. Священник обходить кожного, дає цілувати хрест. Люди

запаморочені і прибиті горем, вони цілують хрест.  Я не відчуваю правди в цьому дійстві, відходжу

в сторону. Згодом, помітивши мене уникаючого він підходить до мене, вже, останнього прибив до кошари.

Як це похоже, на клейміння диких тварин. Якщо все це правда і не треба особливо ні у що заглиблюватися,

то чому ж ви розбилися на тисячі вір. Кажете прийдіть в нашу віру. З нами Христос, ви отримаєте  спасіння, і не подаєте руку

один одному, і на весь світ кричите що Бог тільки з вами.

[Елена]

Я зараз більшу частину часу живу в селі. Ми живемо на горі. Знизу живуть сусіди. Я зайшла за дім, щоб подивитися, як там мої рослинки. І чую страшенний крик. Я чую, як лається сусід. І чую серед його криків, як він лає Божу Матір. Його жінка була там, я її чула. Ні слова, ні заперечень.. На кого він так кричав - мабуть, на тварин, а може й ні... Не знаю. Але я довго не могла зрозуміти, цей чоловік вважає себе християнином, і також його сім'я. Як це все узгоджується? 

Бити жінок і тварин можливо, вбивати тварин теж, то, мабуть, можливе і те, що він робив - розбивав простір... Не тільки свій, а наш спільний...

[Gajavata]

Я зараз більшу частину часу живу в селі. Ми живемо на горі...

 

Це гарно написано, звернув чомусь на це увагу - Ми живемо на горі.

Навіть як ідея - мій дім на горі. І не обовязково рельєф може характеризувати

місце знаходження. Це мимоволі виходить як ідея. Ми живемо на горі, мій дім на горі, іти вищою дорогою...

[Руслан]

[Gajavata]

Образи. мрії.

 

Читаючи закони  Величайшої Присутності  що були колись на Землі - були  двоє, що гуляли по саду.

Віти дерев нахилилася до них коли вони підходили зірвати плід. І сама маленька квіточка

намагалася торкнутися ніг проходящих. Шелест і коливання трав вітав і радувався вітер.

І незрима присутність, когось невидимого та всюди сущого супроводжував їх. 

Чи так є зараз?

Можна перебувати на багатолюдній вулиці і бути зовсім одному. Оглушеним гулом і безбдагодаттю

великого міста. Там нікому нема до тебе діла. і ніяка віточка не порушиться в напрямі до тебе. А незриму

присутність цього всеобємного та таємничого ти вже не відчуваєш, хоч всюди вона є. Ти можеш поїхати

в іншу країну, ти можеш обманути себе, та не знайдеш там цього. і це буде велика втрата, поразкою що називається.

Бо те що було, і те що втрачено треба віднайти тут, треба віднайти в собі. Це вже не можна віднайти десь там, в іншому

місті чи іншій країні, це не дасть тобі інша людина. Якщо це прийде, якщо це повернеться знов. то це буде по всій Землі.

І вчора, і.сьогодні, і завтра, і завжди. І всюди буде твій дім де б ти не захотів побувати. і повернеться приязнь кожної 

людини до кожного і буде вбачати таємничість і незвііданість, невичерпність кожної людини.

[Gajavata]

У всі  віки церковний дзвін віщав людині: грішний, грішний, грішний.

Людина більше нічого не могла взнати про себе.

Уділом її було послухати з послання Павла - розтлились всі. Це ж треба було так ненавидіти людину. І ні одного доброго слова

в напрямі людини що є зараз тут в цьому часі, яка потребує почути про себе зовсім інше, що во на інакша, що в ній 

є схована доброта, могутня сила яка потребує вивільнення, віддавання світові, що світ потребує цього, не набиратися

як жаба мулу, а жити, повнокровним, утверджуючим життям, з ясним поглядом.

[Gajavata]

Образи бачення.

 

Пізнай істину, і істина зробить тебе вільним. 

Приходить час, і ти помираєш. На якийсь час оточуючі приходять до тями, задумані і мовчазні.

Ти, це любий хто приходив сюда за здобутками.

Відспівують...

У цій безмовї, і тиші що утворились можна чути і розуміти.

Слова.

Про це тобі не забувають нагадати. Раб. Народився раб Божий, вінчається раб Божий, помирає раб Божий.

Значить не пізнав істину, не став вільним. І церква розписується у своєму безсиллі.

- Якщо істина робить людей вільними, то чому ти помираєш як раб.

- А може те що читають не істина? І чи потрібні Богу раби?

І тому я ставлю ці два слова поруч - істина і рабство, щоб було краще видно, щоб можна було бачити і розуміти...

Ніхто ніколи і не питав Його, чи приємно Йому це чути, створившого нас, по Образу і Подобію Своєму.

Творящому в світі і над світами. Подателю життя, і творчості, і всякого чистого поняття.

Нас ніколи не вчили, звертатися до нього - Вселюблячий!

- Строгий

- Грізний

У кращому разі, Справедливий...Отець... Та ніколи не забували прибавляти: Отець кого любить, того і бє.

Струни душі моєї натягнуті безмірно, дзвенять.

[Gajavata]

Дух, душа України.

 

Була медитація, молодий чоловік розповів що бачив.

У виді відео він розмістив свою розповідь в інтернеті.

Це переказ.

 

Він побачив військову частину,  коротко описав, сказав знайома вона йому, можливо служив.

Навколо частини ходила дівчина. Він намагався зрозуміти те що бачив, те що йому було показано.

Ця дівчина що ходила навколо, захищала цю військову частину, а разом з нею всі військові частини

України. Він дуже здивувався, що це Душа України, інші  мають Духів народоводителів, Україна має душу.

Приблизився. Побачив що вона дуже виснажена, до крайності. Розова, він намагався назвати цей одяг, та

показав руками, біля шиї уже не було звуження, розійшлось і спадало на плечі. Стертий, побляклий уже,

не такий яскравий колір. Кольорових стрічок, їх уже не було. Він приблизився ще ближче, хотів побачити 

лице, і заглянув в обличчя. Це було красиве, молоде лице, молодої дівчини, жінки. Там не було підведених губ, як

малюють собі інші жінки, або дівчата, не було і іншого, чого вони додають до свого обличчя щоб виглядати і відчувати себе

красивішою. Тоді вона стала так, повернулась, що військова частина опинилась у неї за спиною, а сама вона направила

свій зір на Київ. На владу. Просила допомоги. Почуттями, живим виразом свого обличчя, надією, думкою. 

Чекала. Київ мовчав, влада безсторонньо глянула і відвернулась. Тоді гнів, гнів великий заполонив лице. В одночас 

з цим відкрилися навстіж, усі двері військової частини яку вона оберігала, також двері усіх військових частин, по всій

Україні. Він намагався пояснити це значення, значення відкритих дверей, я ж передам по своєму. Підпережися!

Так Єгова звертався до Йова. Встань і підпережися. Та цього уже не було, поки вони відчували душу України - вони знали

за що воюють кому протистоять, кого захищають, і во імя чого. Було коротко сказано що вона покинула Україну. Полетіла.

десь ген на Сибір, і далі за Сибір. Влада це відчула, і зрозуміла, що без неї буде поразка. Вони почали шукати  її.

Віднайшли. Була розмова, її прагнуть повернути. Далі, те що говорилося далі, не було основано на баченні, і воно вже немає

того відчуття достовірності що відчувалося раніше.

 

Хто зна, може ця одна душа, ця істота, душа України, може вона єдина, хто по справжньому боронив Україну.

[Руслан]

Дякую. Дуже душевно та щиро.

[Gajavata]

Маленька подія маленького міста.

 

Оглушливий розкат звука потряс місто, так що люди на мить зупинились.

На мить притиснуті силою до землі вони підняли голову і подивилися на небо..

Безвітряна погода, хмарки що застигли і нікуди не рухались.

Грім серед ясного неба, так кажуть, бо ніщо не провіщало цього небесного явища.

Недалеко біля церкви, Покрови, розряд пройшов через дві сосни, залишивши на них слід,

у виді правильних красивих спіралей що йшли від верхівок до самої землі. Шириною до семи

сантиметрів слід, оголена стрічечка без кори, посередині тонка полоска виділеного білого сліду,

крапельки смоли, і ніяково виду опалення вогнем. Хтось зняв це на відео, канал пробило  пятдесят метрів

від нього, і він звернув увагу,  розмістивши серед міської хроніки. Тоді вже люди прийшли дивитись. 

Було враження, давним давно це вже було, я це вже бачив. 

 

26 липня.  Треба шукати відповідність, значущість цієї дати. А може в цей день сталось щось

важливе. А може це просто красиве природне явище, що привернуло увагу людей, та не лишилося

непоміченим. Та що би там не було - грім потряс, вивів із сфери буденності, незначущості.

Так було цього разу.

[Gajavata]

Кілька днів перед тим виникали образи повязані з АТО,  звязок з церквою.

Солдат.

І тоді несподівано він появився. Потім уже, так і запамятався мені -  з ледь помітною усмішкою.

Безстрашний, непритязатєльний, чогось напружено шукаючий. Пять днів перебув у нас.

Йому постелили матрац. Це все.

Ми з ним розмовляли наодинці, розказував цей розвідник, цей офіцер жорсткі моменти війни.

У рівноважності я сприймав, я так навчився у всьому утримувати здержаність, він думав я не вірю.

Коли знайомились ми простягли руку один одному, за звичай я так не роблю. Ледь помітний уклін, кивок головою.

Він довго тримав руку, дививсь у очі.

- Ты наш! Ты наш!  Потім пояснив. 

- Ты из светлых! Потім назвав імя своє. Я теж. Я сказав що я монах в миру. Я не маю того що мають вони - жест на церкву.

- Ні трапез, ні багато що іншого, не потрібно мені все це...

Щось привело його, сюди. Так магніт направляє тонке вістря чутливості, у те місце де ти маєш бути. Я думаю це Матінка Божа

привела його сюди. Я думаю йому потрібне було це місце, ці пять днів.Цей мир.

Я теж йому розповідав, також зачитував деякі оповідання. Вони не затребувані в мене в дома. Не  треба це нікому. Та він 

з інтересом слухав, попросив оставити на вечір. Потім сказав що хоче повезти їх на фронт для друзів. 

Із того неординарного що розказував він, я спинюсь на незвичному, що випадає із реалій війни, та все ж воно було, і саме на війні.

Це прояв паралельного світу.

Із групою з пяти розвідників переміщався вздовж лінії фронту. Зима, сніг, кругом ліс, безмовність, так випало тоді, в цей проміжок

часу. І тут всі спинились, і повернули голови, і завмерли.

Дінь, дзінь. Велосипедний дзвіночок - і людина на велосипеді. Теж дивиться на них, потім повернула трохи ліворуч

і далі в гору. І ні слідів на цьому білому глибокому снігу, нічого.

Залишив він нас несподівано, раптово.

Мені не вистачає, цих дуже коротких розмов, абсолютної свободи і простоти, що мала ця людина.

[Руслан]

Дякую, що ділишся. Дуже цікаво і замислено, тобто є над чим замислитися і зануритися в відчуття.

[Gajavata]

Одна із коротких розповідей, один день.

 

Волею подій він опинився у над складних обставинах захисників Донецького аеропорта.

Їх не можна було відрізнити, ні тих що захищали, ні волонтерів що пробивалися по повністю

обстрілюваній дорозі щоб привезти продукти, ні військових що забирали ранених і їх участь

могла обмежитись лиш одноразовою дією, чи тих що йшли на заміну у саму гущу небезпеки.

Так склалося що захищати уже було неможливо, не було уже укриття, стеля рухнула погрібши

під собою багатьох, багато ранених і їх треба було вивозити, покидати аеропорт. Він розказував

більше за інших та в якийсь момент він прийняв керівництво на себе, довелося приймати рішення.

Коли уже усі поранені були у транспорті, і їх треба було вивезти по повністю прострілюваній дорозі,

треба було ще залишитись живими. Він наказав підняти всі стволи вверх, вивісити біле полотнище,

щось на подобі "червоного хреста," і збавити швидкість до мінімально можливої. Були сухі уривчасті

горлові команди - їхати повільно, спокійно. 

- Не сорвись!

- Даш скорость, жывыми мы уже не возвратимся.

І вони повільно їхали по дорозі яка була відкрита і де могли їх розстріляти з десяток разів.

І ворог це зрозумів, хоч дуже дивно про це писати, всі ми люди. Вони також вийшли із свого укриття, стали на повний зріст

теж відкривши себе, підняли автомати до неба і салютували проїжджаючим по всій дорозі їх слідування.

- Это был единственный раз когда враг нам отдавал честь.

Потім уже в кінці, після утвореного мовчання добавив він, цей офіцер, попавший на нашу церкву, якийсь час пробувший

у ній, якому потрібні були ці пять днів.

[Gajavata]

Ці нещасні у Польщі. Жінки. Цілий тиждень вони протестували. Учора по всій Польщі, в знак протесту

вони не вийшли на роботу. Було сказано по телебаченню що це було масово, було сказано всі. 

Причина.

Сейм прийняв рішення кримінального переслідування лікарів, жінок, за аборти. 

Я не вірю що всі. 

Та дивно інше - це католицька держава, там сильні позиції релігії що проникає всі сфери суспільного життя.

Це знак що немає віри, і церква не може подати її.

Та якщо не всі. То де ці інші, що захищають право на життя. Що не ставляться до свого тіла як до обєкта безумної насолоди,

відносяться до нього з поштивістю. Їх на вулиці не було.