Спаси любовь

[Gajavata]

Хочу восповнити, те що не відчувається - не вистачає виконавця, його почуттів.

Та краще загальною атмосферою, і буде ясно чи вдалось простір новий утворити.

 

Дарування, цей миг теж важний, як і все зрештою. 

Молода дівчина, яка сидить зліва од мене, якій даровано. Якийсь час тримає книгу в руках, гортає з інтересом.

Потім звертається до мене. з усмішкою: візьміть книгу.

- Але це ж дали вам.

- Візьміть, візьміть книжку, ви що! Не хочете?

У голосі дівчини не запитання, щось інше. 

- Але ж дали вам. 

Переконана в своєму, а може не вловила цієї різниці - дали вам. Інший, чоловік, дивиться на мене з осудом.

Повернувшись до мене з переднього ряду і невідривно дивиться мені в очі. Ми не боги, ми далеко не боги,

і це добре бо мене б не було уже в живих. Нам ще рано, хоч ми видаємо із себе богів, виказуючи любов, якої

не маємо. Ця переливчаста свобода, невагома, коли можна пройтися по землі, не зімявши травинки навіть.

Коли вона відсутня, відсутня і любов. Було запитання в кінці - хто хоче щось сказати? Діти сказали, на цих

сходах, в своїх віршах, там було це.

[Gajavata]

Мені хочеться поговорити про ці чотири вірші відчуваючих і думаючих дітей.

Бо появляєтся резонанс, прийняття, зароджується відповідь і виникають образи нові.

Весни. 

Це не важно що зараз осінь надворі і скоро зима, і все засне і природа замре.

Ми ж не будемо обмежувати себе цим. Як у казкі про дванадцять місяців все може змінитися враз.

І посеред зими жезл керування природними процесами переходить із рук в руки, і тане сніг, і вкриває

землю трава, і появляються квіти. 

Цей стійкий образ, весни,треба поселити в собі. Для когось цей образ буде сонцем, для мене весна.

Сонце, воно не завжди буде, бо можуть обступити хмари і закрити його, навіть на протязі багатьох днів. 

Тоді, хіба самому собі треба стати сонцем і світити. (Я бачив сон подібний)

Весна. Це важно, бо за весною завжди іде літо. Весна це молодість юна, це трепетність чиста, чекання затаєне.

Це як цвіт яблуні молочно білий з розовими вкрапленнями, завязь що згодом в яблука перетворюється і ростуть

плоди на ній. Це те що кажуть надія, але як це слово поясниш коли не розвернеш його, бо і надію і слідуючу за нею

впевненість треба спершу побачити і вложити в себе. Для росту. 

Весна. Це той росток що обовязково відкриється перед тобою.  Цей стан зворушливо плекаємий, він буде.

 

 

...Важливо тільки те, яким ти бачиш сам себе

   якого кольору світло у твоєму серці

   і те, що у твоїй душі змінити здатен твій маленький всесвіт.

 

І задум може появитися в тобі. Яким ти бачиш світ, чи подобається він тобі, і яким ти хочеш його бачити?

[Елена]

Очень понравилось! Благодарю!

[Gajavata]

Любко Дереш.

 

Вперше я побачив його зовсім недавно, на львівському телебачені. Запрошеного до

розмови телеведучим, як молодого чоловіка, тридцять із чимось років, проте написавшого

уже десять книг. Він мені видався дуже цікавим. Потім почалися несподівані співпадання

і пересічення. Гуляючи вуличками Львова, розсіявши увагу, вдивляючись в людей, ніби

намагаючись зрозуміти, нашвидко переходячи на інше; там на перехресті вул. Братів Рогатинців

прямо на вулиці  штучно виготовлена яблуня, з листочками і плодами, трохи дальше пройшовши

побачив цікаву кавярню, створки вікон якої відкривались, дверей не було і попити каву можна

було тільки стоячи, на тротуарі. На прилавку що був одночасно і підвіконником  чашки

і біля них маленька прозора скарбничка з приклеєним написом - "на мрію".

Повертаюсь трішки назад по ходу і проходжу по іншій вулиці, там гарний книжний магазин.

У книжних магазинах для мене завжди святкова атмосфера. Там відчуття - ніби в церкві,

там завжди відчувається накал, якийсь пульс, биття, піднесення, тиха врочистість. Одразу

в очі впадає стопка книг, це десята книга Любко Дереша "Спустошення".  Читаю перші сторінки,

там автор пише сам собі листа, та від імені ніби зовсім другого чоловіка, друга. Це поздоровлення,

з днем народження. Цікаво, бо в мене теж сьогодні день народження. Заглиблююсь у написане.

Я був тоді відложив цю книжку, щось відштовхнуло мене. Гортаючи сторінки натрапляв на те

про що не хотілося б далі читати. Я тричі заходив у цей магазин, аж на третій раз відвідин, а я

приходив саме до цієї книги, я купив її. Вона видалась мені насправді дуже цікавою, та приходилось

деколи відложувати на пару днів. Були два моменти коли я віднісся до неї як до Абе Кобо. Абе Кобо

я не хотів тримати у себе вдома, ні рвати ні палити я теж не хотів. Цілковита поразка, всього що є чисте,

безпристрасно подане на людський огляд. Я тоді був виніс книжку із дому і поклав на тротуар, пішов собі.

Та ці співпадання короткочасні, бо пересилювались іншим. Книга захоплювала, мова мінялась в залежності

від людини, статуса її, рівня свідомості. Нові цінності, перенос уваги від зовнішніх, всіма примйнятих цінностей

цивілізації, як безперечних і незмінних у зовсім іншу площину, психотехнологій, що здатні змінити світ.

Я все таки ці перші дві сторінки, лист до самого себе розміщу, прямо тут.

 

Дорогий Федоре.

Будь ласка, озирнися. Ти так часто поспішаєш, що не завжди встигаєш помітити, яка пора року навколо,

який час доби. Це добре, я радію що ти такий зайнятий - певно це є ознака того що ти на правильній дорозі,

та все одно - зупинись на хвилинку. Перепочинь. Роззирнись. Попереду, правду кажучи не так багато

цих днів народження залишилось. Можливо ти сьогодні минаєш свою половину, свій екватор. Можливо варто

сфокусуватися саме на цьому відчутті.  Я не хочу бути для тебе дидактом, ти вже достатньо дорослий.

Я лише хочу, щоб сьгодні ти присвятив трохи уваги мені.

Що ти бачиш? Яка пора року нині? Запамятай її. Можливо через десять, двадцять років ти згадуватимеш ці

моменти, й вони додаватимуть тобі сили, віри в те що ти маєш кудись прийти. 

Знаю, ти любиш Київ. І нині саме та пора яка нагадує тобі про дитинство: це той початок серпня, коли ранки

вже прохолодні й приносять свіжий віддих осені, коли полудень пашіє розжареними тротуарами. Ринки на 

Подолі, на Соломянці, на Бесарабці повняться кавунами, динями, персиками і баклажанами...

Тобі вже за тридцять, ще трохи - і буде тридцять пять, та внутрішньо ти так і не перетнув цього мередіана зрілості.

І якусь хвилину ти ще розмірковуватимеш про це, а потім все одно відкинешся на сидінні свого авто й натиснеш

педаль газу. Нині маєш свято - тобі сьогодні тридцять чотири. 

Ти дивишся на цей світ крізь дорогі темні окуляри, і триденна щетина що відбивається в зеркалі задньго виду -

не перешкода для сьогоднішнього дня, бо сьогодні у тебе день народження...

Ніхто не знатиме що у середині тебе ще й досі живе той хлопчик, який гуляв тінистими вулицями на Подолі

в серці розпеченого серпня, гриз персик і слухав що десь грає свінг. А тим часом тобі вже тридцять чотири.

Перед тобою не тіниста вулиця Кирилівська, а ранкові корки на промисловій Лукянівській, і сліпуче світло з неба,

і липка тінь від дерев, і курява переходів, стихійні ринки і кабінки мобільних кавярень змішуються в мозаїку полисків,

погляд мерехтить від цих контрастів. Припаркувавшись, ти йдеш у цю запорошену тінь...і тобі геть не страшно, що

навколо, біднота...жалюгідність вуличного ринку, біля метро...роїння підніжного життя...ти зупиняєшся тут, щоб

вдихнути - серпневих квітів, відрубаних свинячих рил (голів), домашнього свіжого сиру, сушених лікарських трав,

сигарет поштучно, спітнілих людських тіл, аби відчути що ти живий. Перед тобою розкривається новий день....

....

....

Я боюся, що все що я пишу тобі дорогий Федоре, так і залишиться непрочитаним, непочутим, несприйнятим.

Залишиться поверхневими фразами, які не зачіплять твоєї глибини. Мені шкода, що всьому цьому, над чим

я так багато думаю, не буде надано достатньої уваги, і воно загубиться у плинності днів, та боюся що я 

не маю сили зробити цю нашу розмову помітнішою, важливішою для тебе, ніж вона вже є.

Утім і справді, не перечитвати ж листи, написані самому собі.

[Руслан]

Цікаві розповіді, і різнопланові

[Gajavata]

Ти у Богові?

Це легко провірити, візьми віточку суху і вона в твоїй рукі розквітне.

Скільки із тисячі наважаться це провірити. Сорочка тричі стане мокра і знов

висохне. і навіть коли розум тобі скаже що це неможливо. цього не може бути,

вона не розквітне,  візьми віточку в руки.

[Gajavata]

Сон.

Пустинна вулиця нічна, і чоловік і діти.

Діти мечуться, не можуть найти спокою. Один метнувся до чоловіка,

той схопив дитину, відштовхнув від себе.  Дитина покотилась.

Далеко.

Появилась машина. Не збавляючи швидкості їде посередині дороги.

Наїжджає просто на дитину. В останню мить машина вивертає.

Дитина залишається неушкодженою. Машина зникає.

Той що не то чоловік, не то звір пропадає.

Лишаються діти.

Мечущі, шукаючі, покинуті.

[Gajavata]

Повертаючись, до віршів на сходах.

Чому вони так до серця мені припали. Ці діти, вони нічого не мають.

Вони не мають ніяких можливостей. Ні журналів, ні газет які би їх опублікували.

Нічого. Та вони влаштовані так, що їм необхідно відразу віддати. Вони не чекають

що хтось їх за це поплескає по плечу, підбадьорить, з восхіщєнієм подивиться на них.

Вони не ждуть відзовів на них, та й які можуть бути відзиви на вірші що на сходах.

Та я бачив як люди розгрібали впале листя руками, щоб прочитати. Там була

райдуга, а в середині райдуги лише одне речення. Це називається любов.

Віддати, і не чекати взамін, нічого.

[Gajavata]

У мене тільки три вірша. 

Більше я таких не напишу. Це був стан коли все рушиться,

розрушається перед тобою. Стан останньої правди, неймовірний

потяг змінити своє життя.

 

               ***

Всі дороги закриті, всі святині розбиті

і кусають мене, мов скаженні пси

я на вас тихо гляну, і нічого не скажу

тільки з стаєю більше не буду йти

скільки болю у світі, ми розпластані діти

діти світла, і власної темноти

 

                ***

Ти знаєш біль, коли вже ніч мина

а тобі не всміхнеться ранкова зоря

коли серце чисте, в огні згора

коли вже тобі, ні до кого нема.

 

Видно це піднялося високо, тому що прийшла відповідь.

Я почув в собі голос молодої. прекрасної жінки, і записав.

Більши ніхто і ніколи не називав мене Милый друг.

 

                 ***

Милый друг, зачем ты так поник?

Отчего такой сумрачный взгляд, подавлен вид?

Отчего так сердце сжато, и болит?

Отчего туманом боли и борьбы

закрываеш ты себя от красоты.

Знай, невзгоды все твои пройдут!

Но взорвись на миг, и силен будь

И в своем стремленьи сокруши...

все темницы темные, своей души.

И поверх всего!

Сознанья, воли, силы духа,человеческой любви

душу ты свою поставь.

Не ту, что отзывается на все и вся

в своем стремленьи всем обладать.

А одинокую и бесконечную, что простирается...

Сквозь все миры.

Незнаную, глубокую, и вечную

свою ты душу призови.

[Руслан]

Дякую, досить відверто і глибоко.

[Руслан]

Мені здається, це щось схоже на вірші на сходах:

[Gajavata]

Ні, на жаль ні.

 

***

Через безліч одвічних світів

через хмари й ранкові тумани

відчуваю як дух полетів

хай прямує й шукає омани...

 

***

Серед міст потойбічних і дивних

що трясуться від кроків неспішних

і гудуть і світло майорить

чи тебе це і досі хвилює?

 

***

Між будинків старих і сумних

і замерзлих зимою дворів

де можливо ти щастя зустрів...

 

Таке враження що це писалось одразу по надхненню.

Трохи схоже на художника абстракціоніста, коли він жбурляє

фарбу на полотно, в надії що з того щось вийде.

Та полотна нема, якийсь тяжкий сірий фон на якому писалися слова.

 

 

Діти, у Львові, я умовно кажу діти, вони відчували те що писали як перлину

як дорогоцінність. Для них важно було щоб люди прочитали. Це те що вони відкрили,

це їхнє відкриття, коли вони зазирнули у внутрішній світ людей, побачили його, і захотіли

подарувати людям своє бачення. Вони писали білою фарбою що не змивається дощем.

Під лінійку, каліграфічним почерком, висотою до двадцяти сантиметрів, тобто на всю висоту

сходів. Інтервали між словами вивірені, була присутня симетрія. Був підпис, хто написав.

[Gajavata]

Загубитись між зелених трав

і скромних польових квіточок

що відвертають свої голівки

від надто пристальної уваги до них

на світлих, пахучих лугах

де немає людей

і не знайти дорогу додому.

[Gajavata]

Кому? Невідомому читачу, людині з вулиці.

 

Подружка прийшла до дружини. Все як завжди, повільна розмова точиться. Ні про що.

Якесь гостре сприйняття, щось руйнується в цьому всьому, щось втрачається без того

що повернеться, без надії. Все не так. Все це не важно, непотрібно коли втрачається головніше.

Так можуть проживатися, роки. Наповнені пустотою, коли звичність, обиденність, коли як завжди, і ніколи,

нічого незвичного. Невже ви не бачите що таке життя несправжнє. Ті миті падають і падають і якийсь

невідомий, беспристрасний спостерігач німо говорить, забудьте все і сконцентруйтесь тільки на одному,

на прагнені змінитись. Ще мільйон років ти можеш бігати по цій бороздкі - субсидії, квартплата, як купити

хліб. Погані уряди, це відомо усім, це все вони, ми тут ні до чого. Від початку, винен. І тепер як загнаний звір

дивишся і запитуєш чому. Чому субсидії, чому ти без них не можеш оплатити квартиру? І держава каже; частку

від твоєї оплати я візьму на себе. Чому ти знов винен, чому за тебе сплачують? Чому ти не можеш розігнутися,

розгутися як мідь і випрямити спину. Без того, щоб показувати пальцями, на винних, бо це завжди будуть вони.

Бо всі ці можливості, падаючі капельки миттєвостей беззворотньо ідуть мимо тебе. Бо ти не віриш.

І якщо звести все до одної формули, формули момента - немає гріха, нема карми, є тільки фундаментальна

нездатність змінитися.

[Gajavata]

По поводу одної незбувшоїся  мрії.

 

Європа дивилася на Україну часів Майдану спочатку з здивуванням, потім з надією.

А може, може в неї получиться. Майдан, схожий на Гуситський табір, чи на козацький

загін невідомо звідки появившийся і виставивший вози в круговій обороні.

І оживали древні забуті слова і наповнювалися силою. І старі цивілізації поважних країн

молоділи дивлячись на Україну. Щось чекали. Вечорами, прийшовши втомлені від трудового

дня, вмикаючи телевізор, чи ловлячи останні новини радіо в потоці їдучих машин, 

як найперше намагалися дізнатись;

- А вони ще там стоять, вони не відмовились від своєї віри, від своєї ідеї.  Що жити можна

по іншому. І що є свобода і можна вільно проголошувати важні думки і втілювати їх в життя.

А потім, потім якось непомітно уже після перемоги все почало повертатись на круги своя.

Потім війна, і лик Європи потемнів...Що чекала Європа, і чого інтуїтивно хотів Майдан?

У межах одної країни це невиповнимо. Те, що нас чекає, це побудова Богоцивілізації.

[Gajavata]

Я ніколи не набирав своє імя, своєї фаміліі у компютері. Сьогодні я це зробив.

Яке в мене було здивування коли я побачив своє імя, рожевий тон сторінки,

і свої оповідання. Я безконечно вдячний за розміщення, і фотографії. 

[Gajavata]

Це оповідання було написане давно.

 

Двоє на вулиці.

 

Вона майже бігла по вулиці запізнюючись на щось своє, коли зустрілася поглядом

з незнайомою людиною. Цим двом не вдалося так просто пройти мимо, один одного.

Хоч одна із них навряд чи зауважила іншу. Спинившись, мимоволі, не віддаючи собі

звіту зачим, перегородила йому дорогу. Дивилась на нього вражено, схвильовано.

Потім мовчки поступилась, дала йому дорогу. Рвучко повернулась до вітрини, подивилась

на своє відображення. Ні, вирвалось у неї, я ніколи не буду такою. Ти чуєш, німо, безмовно

кричала кричала вона до когось. Я ніколи не буду такою. Ти людина похилого віку. Очі твої

згаслі і лице твоє уже нічого не виражає. Ти навіть не здивувався що я перегородила тобі

дорогу. Ну хіба так має бути людина. І з цього моменту вона вона почала бачити, що раніше

ніколи не помічала. Це входило в неї і вона ніяк не могла цього уникнути.

Ну за що це мені, думала вона, за віщо  таке відчуття, вболівати за іншу людину.

Аж поки не стала просто неба і попросила Господа:

зроби так щоб людина ніколи не втрачала надію, щоб мала ради чого жити на землі навіть,

коли залишається зовсім одна. Щоб знала, що є хтось що завжди її любить, і ніколи не

відрікається від неї.

[Руслан]

Дякую, дуже глибоке та проникливе оповідання.Дякую

[Gajavata]

Ці оповідання я присвячую майдану. Всі вони були написані раніше

 

Майдан, ранена птиця.

 

Десь появилось відчуття, що там треба бути. Може й не багато зробиш, та бути там.

Так змучена Руслана увечері, зі сцени, коли їй сказали що звідусіль їдуть люди, дзвонять

що будуть. Масові дзвінки, втомленим з гіркотою голосом сказала: ну це ж треба було

так всіх людей довести. Суботній майдан. З ранковим затишшям, ніби невидимі терези

зважували все і всіх, тримаючи в рівновазі, та всеж покачнулись. І він почав рости. Майдан

живий, це структура спільними зусиллями створений організм. Був виставлений захист,

була охорона майдану, були люди що добровільно взяли на себе різноманітні обовязки.

Хтось підтримував вогонь і кожен міг на кілька хвилин підійти до бочки з горящими дровами

і погріти руки, хтось готував грів у великих ємнстях воду і можна було підійти і попити кави

чи чаю, чи бульйон у пласмасових стаканчиках. Він був нещадний до деяких проявів і підвипивші

люди зовсім не могли попасти на його територіюю. Була переступлена межа. І вже не можна було 

так просо ходити на роботу, чи жити своїм прости життям ніби нічого не сталось.Вишукувались

слова. Старалось бути дужу уважним до своїх слів, розумілось що за словами є й глибше

розуміння. Це хотілося віднайти. Та був знак. Над усім. Люди не мають ховатися в храмі, жити

під страхом.

Було багато хороших красивих людей. Було велике намагання віднайти те що шуккається за що

бореться. Це виразилось навіть у пісніх. Були виконані дві пісні на слова Лесі Українки. Це було

високе. Виступала одна людина, дякувала мйдану що люди прийшли. Слова його дзвеніли,

були послідовними, молящими, надихаючими, просящими. Він вірив в майдан, що все це не даремно,

дасть плід. Він старався прояснити що таке добро і що таке зло. І ще довго лунало над майданом -

дя - ку- є - мо  то - бі.

Виступала і людина в священницькому одязі. Предам деякі моменти. Бо заставляють задуматись.

Були сказані слова до майдану. А зараз скажіть тричі - відрікаюсь від сатани. Майдан мовчав,

звично, покірно перехрестився, потім сказав те що хотів почути священник, а тепер тричі - віддаюся

повністю під Покров...потім ще щось. Задавлені, пригнічені, але знайшовші в собі силу прийти люди,

мені хотілося в цей момент сказати їм інше. Ніби від Імені.

Поранена птиця. Ти безконечно Мені дорога, своїм мовчазним поглядом. Ти колись розпрямиш крила,

і Я покажу тобі всі свої багатства.

[Gajavata]

Шукала правда.

 

І намагалася знайти, і зібрала багато людей, тих хто шукав її. І давала висловитись.

І кожен міг сказати те що відчував. І коли правда бачила що там її нема, або не дуже

намагаються знайти її вона тоді відвертала свій погляд, і це було відчутно. 

І тоді люди намагалися віднайти її. Деколи правда постановляла сама, і тоді люди

що години співали те за що колись їх позбавляли волі. Правда намагалася щоб

на цьому не дуже зосереджувались, щоб її шукали глибше.І тоді підходили щоб

висловитись незвичайні люди, які говорили про щось що люди могли чути вперше.

Це запомятовувалось. Деколи правда залишала сцену і ходила між людьми.

Яких ніхто не знав, безіменних і звертала на них увагу. І тоді той, на кого вона звертала

увагу, відчував щось незвичне для себе, він відчував щастя. І тоді замислившись молодий

хлопець говорив - я сьогодні налив людям більше тонни чаю. Він нічого за це не хотів.

І він відчув це вперше. Чи знайдуть її ті хто шукають, чи звернуть погляд, чи відстоять її.

[Gajavata]

Казка про квітку, що називається Майдан.

 

Деколи Майдан мені нагадує квітку, яка на початку не мала колючок.

Та підходили барани і починали обїдати пелюстки, тоді квітка виростила

колючки, щоб барани її не зїли. До сих пір барани дорікають квітці за

за ті колючки. Та підходили до цієї квітки й інші, і квітка вслухалась, що

вони хотіли сказати. Вона впитувала кожне слово, як воду. Деколи це

були слова добрі і мудрі, а головне правда була в цих словах, і це

давало змогу їй рости. Підходили й інші, які теж намагались говорити

правду людям, та ревли цю правду мов козлища. І тоді квітка починала

вслуховуватись в тон, в інтонацію, вона захотіла навчитись відрізняти

що стоїть за словами, що вложено в них. Вона вслухалась у завчений

ритуал молитви, чи перероджує він. Та коли вона чула голос, чистий

і дзвінкий, як дзвін мечів, то вона вірила цим словам. Квітка потребує

цих людей, які скажуть їй чисто, і вона прийме їх і зрозуміє.

Вона відчайдушно вслухається, чекаючи цих людей, на їх слова про

нове про рішуче важне для неї, хоч думок.

[Gajavata]

По поводу однієї незбувшоїся мрії.

 

Європа дивилася на Україну часів майдану спочатку з здивуванням, потім

з надією.  А може в неї получиться. Майдан, схожий на Гуситський табір, чи

на козацький загін, невідомо звідки появившийся і виставивший вози в круговій

обороні.

І оживали древні забуті слова і наповнювалися силою. І старі цивілізацї поважних

країн молоділи дивлячись на Україну. Щось чекали. Вечорами, прийшовши втомлені

від трудового дня, вмикаючи телевізор, чи ловлячи останні новини в потоці в потоці

їдучих машин, як найперше хотіли дізнатися:

- А вони ще там стоять, вони не відмовилися від своєї віри, від своєї ідеї. Що жити

можна по іншому. І що є свобода і можна вільно проголошувати важні думки, і втілювати

їх у життя. А потім, якось непомітно, уже після перемоги все почало повертатися на круги

своя, потім війна, і лик Європи потемнів. Що чекала Європа, і чого інтуїтивно хотів Майдан?

В межах одної країни це невиповнимо. Те що нас чекає, це побудова Богоцивілізації.

[Gajavata]

Чистота.

 

Приємно дивитись на бігову доріжку і прилягаюче возвишення, ще одна

доріжка, на іншій висоті, іншому рівні скверик з ховающимся в глибині статуєю

Божої Матері, що примикає до подвіря  школи.  Скверик обсаджений туєю,

всюди ростуть квіти, алея що веде до статуї - це все утримується в чистоті.

Стадіончик який лежить між двома школами, він повинен бути чистим, він і є

чистим коли йдуть заняття в школі. В суботу, неділю зайнять нема, тиша навколо. 

Мені приходиться брати целофановий мішок в руки в руки, і прибирати. Деколи

люди питають, не ті що бігають зі мною, вони теж це роблять, а звичайні люди,

не знайомі, чому я цим занімаюсь? Я щасливий це пояснити. Бігова доріжка -

нечиста. Мені приходиться бігати кілька разів на день. Ніхто не прийде, і не

зробить чистим її у ці вихідні дні. Приходиться це робити самому, неприємно бігати

коли навколо розчавлені пляшки. Вся робота десять - пятнадцять хвилин. І тоді

я роблю свої десять кругів, у чистоті. В мене до шість, сім таких підходів. А особливо

мені гарно бігати коли вже починаються сутінки. Вечір наступає, тривожний хвилюючий

запах дерев. Всюди діти і матері з маленькими колясками, бо ж стадіончик включає

в себе дитячу площадку, і вони їздять навколо, чи граються.

[Gajavata]

Читаючи молитву я постійно пробігав кусочок: Не введи нас у спокусу, але визволи нас

від лукавого.

 

Не введи, але виведи. Мені було не добре, так ніби я вказую Вищому Творчому Розуму

що він має робити. І кінець молитви був завжди під знаком запитання. Всі слова де

просилося Отця, щоб вказав дорогу, вказав щоб можна було іти, не боячись, радісно,

розбивались словами: Не введи нас у спокусу...

 

Написано - Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом що виходить із уст Божих.

У пустині, де перебував Христос.

Написано також: Не будеш спокушати Господа, Бога твого. Тут ці слова говоряться Ворогу,

тому що хоче звести людину. Написано також: Краще тобі без рук, без ніг ввійти в Царство

Небесне, ніж ти маєш когось звести. 

[Gajavata]

Із загублених оповідань. 

 

У мене є одна маленька книжечка. На обкладинці рисунок, безмежні простори

космосу, але так ніби видимі були із землі.

Коли сонце ще не встало, але небо заголубіло уже, та ще розсипи зір. Над планетою

руки, та видно самі долоні, вони зверху і знизу над землею. Людина лежить, укрита.

Велетенські руки леліють планету, і людину. Людина укрита чимось білим. Це не саван,

це якраз те що навпаки. І промінь сонця торкнеться планети, торкнеться і людини. І вона

встане, зовсім іншою. Якою встане людина? А планета?