Gajavata

Правдива казка Як і кожного вечора тато прийшов укласти Віроньку спати, як і кожного вечора дівчинка попросила розповісти казку. Що тобі прочитати, може " Як ще звірі вміли говорити", а може пр Настеньку і Чудовисько про аленьку полумяну квітку? Та ні тату. Хоч ви дорослі про все, ну про все - все на світі знаєте, ця казка про аленьку квіточку не для нас. Це для вас дорослих написано. Хоч ви не можете по другому іі прочитати як читаючи нам. Ти сам при - думй казку, сам мені розкажи. Тато трохи спітнів, задумався. Потім усміхнувшись весело показав поглядом на ікону: а ти в Миколая попроси. На іконі було зображено не земне місто із високими шпилями і храмами що здіймались під самі хмари. Зелені квітучі пагорби сходили трохи до низу. На одному з пагорбів стояв чоловік з перехрещеними ризами. Дівчин- ка запитально глянула на Миколая, той кивнув головою. Бачучи що дочечка з цікавістю перевела свій погляд і всю свою увагу на ікону, тато полегшено зітхнув і тихенько вийшов з кімнати. Чоловік з перехрещними ризами зійшов з пагорба і наблизився до краю картини. Доброго вечора тобі Віронько. Що ти хочеш знати? Я тобі можу розповісти і казку. Тобі часто сняться сни які ти не завжди можеш зрозуміти. А може ти хочеш знати щось інше? Ти розкажи мені Миколаю, чому в нас так довго немає сонця. Чому більше місяця у нас дощі і дощі кожного дня. Чому увесь час так пасмурно? Миколай усміхнувся. Це залежить від людей. От помятаєш як ти говорила гарні слова квіточкі і вона тоді починала дивно пахнути і навіть поверталася трішки до тебе. Вона чула тебе, по своєму усміхалась до тебе. А дощі... У людей дуже змерзли душі. І навіть літо не може відігріти іх. Іхня зневіра підій - мається високо до неба, викликаючи глибокий сум у нього, і тоді падають дощі. Ну що ж. Добрих снів тобі Віро. До наступного разу.

Можливо і дельфіни захочуть вивчати людину і обучати іх своій мові. Ми про це у них не питали.

Пишіть.

Всі длроги закриті Всі святині розбиті І кусають мене Мов скаженні пси Я на вас тихо гляну І нічого не скажу Тільки з стаєю більше не буду йти Скільки болю у світі Ми розпластані діти Діти Світла, і власноі темноти. ( на золотоверхих куполах )

Ви любите музику. Весна. У менет є японська етнічна музика. Альбом тихий місяць, і різні виконавці різних напрямів. Tsugaru - вияв духу мужчини воіна. Деревяний корабель - мрія, що упливає тебе за собою. Тихий місяць - назва твору, дуже гармонійного і плавного. Є також вогняні композиціі іншого напряму, інших виконавців. Також є два альбома Ніноката. Все це записано на одному диску. Якщо цікавить я вишлю Вам.

Напевно є якийсь прихований зміст у подвоєнні звуків. Аврам стає Авраамом після укладення союзу з Богом як вибраний батько незчисленного, могутнього і великого народу. Сара стає Саррою, після приходу Господа у діброві Мамре і звістки що вона народить.

Так я і думав що це напишеться! Саме такими словами. Ну просто неймовірно.

Я з радістю погоджуюся з цим Єлена. Це мене надихає що в майбутньому не буде того що стільки віків пригнічувало людину. Можливо я коротко поясню своі строчки. Я відвідав в суботу музей Івана Франка у Львові. Багато нового взнав про нього. Там були дві жінки, ті що наглядають за домом- музеєм, ті що знають багато про життя письменника. Він знав чотирнадцять мов, написав незлічену кількість книг, до сих пір кажуть опубліковано лише половина - пятдесят. Різними мовами. Це неймовірно. Дружив з визначними людьми. Це композитори, історики. літератори. Добре розумів внутрішню канву, мереживо, сплетіння життя. Те що двигає, направляє життя, що робить вибір, і як цей вибір потім визначає плин життя. Також був журналістом, активно працював у громад- ських і просвітницьких організаціях. Любив. Пережив смерть сина, важку хворобу дружини. Це титанічна постать по тому як було зреалізовано життя, по тим плодам що він залишив. Трудно дуже проживав останні роки перед смертю. Був любимий у Львові. Ховало його десять тисяч людей. У домі - музеі, де він колись жив зараз відчувається дуже велике почуття миру. Високості. Почасти це створювалось тими жінками що працюють у музеі. З якимсь трепетом у голосі розповідали вони про нього. Тихо. Ми ходили навшпиньки. Та потім виникли спори. Намагалися зрозуміти історію Украіни. Чому так все було. І так якось склалося що потрібно було заняти позицію і визначитись. А перед тим вона склалась дивним чином, чекали цього і від мене. Ти патріот коли виявляєш неприязнь. Сталася розмова. І я просто не захотів виявляти цієі неприязні. Коротко дуже пояснив свою позицію, сказав що є інші способи , дуже дієві способи. Не хочеться мені, як на футбольному полі показувати червону картку один одному. Є старе, забуте слово. Братство. Це коли хтось дорогий тобі. Це коли в середині тебе є щось що ніколи не посміє образити, високомірно поставитись до іншого. То вже таке що й говорити тут нема про що, що брати повинні знати мову іншого, любити , дарувати один одному. Завжди є вибір. Або ще тисячу років показувати червону карточку один одному, або полюбити. Завжди любов вважали слабкою, завжди поклонялися і падали перед силою. Це неправда. Любов сильніша..

Напевно цей голос все такм не Ваш. Але я виразно чую Ваш голос, інтонацію, розміреність читання. Деколи паузи і наповнене мовчання.

Падає дощ, але уже не сильний. Щось сіється з неба легке, світле, веселе. Ніби невагоме струменить до низу. Піднімаю голову в верх, бачу небо голубе, без хмар. Краплі дощу ніби сяють. А може це і не дош? Де -не - де це уже не краплі, появляється щось як маленькі згустки, білі, світлі.

Я попробую это представить другим способом - от супротивного. Человек будущего ни при каких обстоятельствах не станет оправдывать ненависть. Он не будет никогда винить и осуждать другого, но будет иметь при этом ясное понима - ние происходящего и будет действовать с огромной силой для правильного развития ситуации.

Велике спасибі Вам Єлена, буду чекати наступних сторінок Космічного букваря.

Где то в веках, прежде, я был. Где то впереди, в будущем я буду. Кем был, не помню, кем стану не знаю. Тот, который сейчас, может бросить мост тому который будет. Как зов, как устремление, как линь брошеный в море дружеской рукой. Зов найдёт того который будет. Тот который сейчас может что то строить. То, что может существовать лишь в вечности, то что не разрушится. Может ли тот из будущего, бросить линь тому, который сейчас?

Всэ такм какая то сила постоянно возвращает меня к Исповеди. Подобные вопросы задавал Арджуна Господу Кришне. В ответ получил Знания. Но ещё был первоначальный ответ. Это просто по памяти, я изложу просто смысл. Я Бог и мне незачем учавствовать в делах мира. Но если я перестану трудитсся, каждый день, все эти миры просто розвалятся. Они перестанут существовать. И ещё Кришна был его вереым другом. Иметь друга это очень много. Есть еще один стих Евтушенко. Вижу я индийского героя Он, когда мечом бы надо сечь Посреди неистового боя Опускает вдруг бессильно меч Говорит губами еле слышно В том смертельном гвалте боевом Боже всемогущий, вечный Кришна Для чего на свете мы живём? ... Мне нравятся индийские герои со своими неугомонными вечными вопросами. Я много читал Эклезиаста. Песнь Мудрости. Но если мудрость убивает надежду, какая же это мудрость? Мне больше по нраву книга Йова. Она как то всегда была близка моей душе. Что то в ней исцеляет. даёт мужество жить. Всё в этой книге необычно. Всё наперекор. Наперекор правильным словам сказанным не к месту. Единственный человек в Библии, который не каялся и не признал свою вину. Захотел всё понять, прежде чем огульно себя винить. Все его друзя, что горевали вместе с ним, склоняли его к призна- нию. Какое же это всё таки многозначительное слово. И был суд. Бог всё слышит. И был Йов оправдан. И снова по памяти скажу. Встань, оправся и слушай. Может ли твоя десница защитить всех гонимых? Накормить всех голодных? Исцелить всех страждущих? Если может и я тебя послушаю. И всё таки Йов был оправдан. Друзя нет. И за них пришлось просить. Величественная книга. Необычная книга. Книга наперекор.

Быть может, когда будет больше времени, Вы разместите хоть несколько страниц Космического букваря. Очень интересно, а что же это такое?

Мені не приходилось приймати екзамени, заліки. Я ще так мало знаю. Вчити для мене це смерть. Це значить що я сам у собі сказав що я вже багато знаю. Для мене це признак що я закрився перед новим. Що я сказав собі досить. Я знаю. Це не так. Та це тільки для мене. Інша людина має інші відчуття. Іще прочитане, ще не твоє. Ще проходить якийсь час і воно якось проявляється в подіях в іншому розумінні в спокоі що приходить. Та щось подарувати в радості, що ти зробив відкриття, я часто це бачив у людях. І я бачив які щасливі бувають люди коли іхній дар приймають.

Не заквітчена Не напоєна Не полюблена Не загоєна ... Украіна

Екзамени. Була фаза навчання, якийсь період осмислення, намагання зрозуміти нові ідеі, знов навчання і знов осмислення. Нам було інтересно бо таке можна було прочитати лише в дуже рідких книгах. Ми намагались зрозуміти що таке релігіі. Як це співвіднести з життям. Що вложено в людину, який іі потенціал. Той, хто вчив - Ігор Степанович, розказував нам дуже багато цікавих речей. Поет - він вчив визначати границі аури, частоту вібрацій, хворе місце у тілі, як провести духовну енергію - передати іншій людині. А також що таке поезія, що таке істинні цінності, як розпізнати що за людина стоіть перед тобою, як це коли в ауру твою стукає інша людина, за пятсот кілометрів від тебе. Шукають тебе по всіх усюдах. А він винувато усміхається перед нами - посеред лекціі у Львові: знов в ауру йде Людмила, і називає фамілію телеведучоі із Києва. І так поспіль, кілька днів підряд. Так він тоді змушений був перервати лекціі і поіхати до Києва. А ми мали радість згодом зробити запис телевізійноі передачі. І хоч це був лише магнітофонний касетний запис - які ми були щасливі. Згодом він відійшов від цього виявлення життя. Тільки Книга. Книга і духовна поезія. І церква. Йому дуже бракує зараз, цього іншлго Ігора, того молодого Ігора. Коли міг руками зупиняти хмари, коли міг відвести бурю поза місто. Та... екзамени. Ми принесли тексти, книги, альбоми - це завертали у папір. Ігор Степанович високо піднімав одну з книг угору, і навмання із списку виголосивши фамілію: опиши при всіх духовну цінність книги, культурну що вона собою являє. Потім розгортали книгу, зачитували автора, порівнювали сказане. Відмінно. Слідуючий - якийсь загорнутий текст. Говори. Той розказує що перед ним. Провіряєм. Пять. Ще названа фамілія, знов привселюдна провірка - пять. Далі, пять, пять, пять. Ми бачимо - що він не такий як завжди. Якась ніжність проступає крізь обличчя, щось настільки любляче, настільки чуйне до нас що це відчувається майже фізично. Игорь. что же вы делаете. как же так можна. как же так одни пять? Промовляє до нього та що помагає. Здається що дві четвірки з усього списку він поставив. Тільки й запомяталась тоді, невимовна ніжність, усмішка і така доброта на лиці що й не бачив такоі ніколи.

Я бесконечно вдячний Вам Весна за висланий диск Проекту Сходження. Я впізнав Ваш мелодійний голос у оповідях. Сильно вражає кожна частина представленоі ідеі проекта. Дуже насичена робота. Дуже красива.

Ещё одно определение эволюции. Эволюции человека. Отцовский план творческого опыта человека облечённого материальным биологическим и энергетическим телом обеспечивающий вечный рост Души посредством взаимодействия с Светом, а также слиянием с Духом, что создаёт Душу Света. Один из механизмов эволюции является Крещение Святым Духом - Истинное Световое Крещение. После чего Душа обречена на совершенство ибо уже ничего не может вклинится между человеком и Отцом, даже та вера что не развивает Душу. И всё что мешает единению души с Духом Отца является непростительным грехом. Эволюция это вечный процес обновляющейся жизни посредством демонтажа старых творений, и формирование новых реальностей. Эволюция это творческий опыт всех принимающих Волю Отца и Его Дары - Любовь, Веру и Милосердие и ещё нескончаемые Дары для бесконечного развития и радости утвержде- ния жизни.

Я два рази відчував свою ауру, енергетичне поле навколо себе, його форму. Форма - кокон, як на Ваших фотографіях, можливо трошки ширше. Дивне відчуття коли відчува - єш не тілом. Кожного разу це було проявлено після приходу дуже сильного почуття. Я його виразив словами - не спасеться ніхто, коли не спасуться усі. Прийшло сильне відчуття єдності з усіма людьми. Це залило всього мене, я відчував людей ніби одну людину, ми всі ніби стали одним. Була велика печаль, дуже сильний смуток, одночасно ця печаль ніби загоювала мене, ніби щось зцілювало мене. Я не зміг стояти, змушений був лягти і тільки прослідковував за цим відчуттям.

Я люблю Украіну, це мій дім, це мій простір. Я люблю і Росію, я маю багато друзів росіян - це дуже хороші друзі. У мене був період в житті, коли я дуже багато читав. Це були книги різних народів світу, також російська література мене дуже цікавила. Хоч це було безсистемне читання, але я в собі багато уложив. Дуже проста пересічна подія що сталась зі мною в Брянську, коли ще я був студентом чомусь мене потрясла. Я попросив стакан газірованоі води, та мені відмовили. Сказали щоб я говорив по російські. Я бачив що мене зрозуміли. Так і не випив цієі води. Потім я собі багато думав, чому люди так багато говорять про братство. Коли брат, то він тебе інтересує, ти ним цікавишся, ти щось хочеш взнати про нього. Коли брат - він тобі чимось дорогий. Це не просто так. Я думаю собі що в нас на Украіні і зараз щось не правильно. Дві мови, дві культури мають вільно розвиватися в абсолютній свободі і без обмежень. І якщо це необхідно, то це природнє право необхідно закріпити в виді закона як статус двох державних мов. Вони можуть дарувати один одному все саме найкраще з свого надбання. Та чи так все у нас? Хіба ми чуємо один одного? Чому один з братів уже не вірить іншому брату? Чи потрібно нам входження в Євро - Атлантичний військовий союз? Я безперечно переконаний що ні. Тільки тому, що прагнення до миру, ідея миру має свою внутрішню силу, і якщо послідовно утверджувати це у своій політиці - це неодмінно приведе до розвертання цієі сили і кращих можливостей. Хіба ми повинні свою недовіру ставити "краєугольним" каменем у розвитку краіни? Ні. Чи це можливо почути один одного? Чи можливо не використовувати силу щоб поставити на коліна іншого? Чи можливо не розбивати голову колезі в парламенті об край стола бючи іі кілька раз аж поки не пішла кров? Чи можливо не зневажати людину і не обкидувати яйцями? Чи можливо не ставитись один до одного як звірі? Я думаю це можливо. Якщо це брати. Якщо вони розуміють що живуть в Украіні. Це форум що представляє Слово і я не хотів виходити за рамки означено - го відношення. Мені глибоко не по душі осуджувати. Просто хотів сам для себе побачити і зрозуміти.

Хай буде й так.

Чому я вірю. Тому що є дар. Як на відкритій долоні. Тому що це правда. Тому що душа шукала саме це.

Ті, що загинули в війнах. Десь вони є, адже нічого без сліду не зникає. Щось викликає війни, щось заставляє йти з ненавистю брат на брата. І всі похоронені в одній могилі. Братській. Під назвою Земля. Чи то швед Валленберг, що помер у сибірських землях концертраційного лагеря, чи то російський солдат, що загинув на землях німеччини штурмуючи Берлін. Можливо, десь там, вони мудріші за нині живучих. Можливо там, вони давно подали руку один одному, давно обнялись, дивуючись що ж це було з ними на Землі? Чому одні будували концертраційні табори а другі ішли все завойовувати? Можливо там вони дивляться десь зверху на Землю і бачать тепер усе по іншому.